Про нас

У колі редакційної сім’ї

Добрий день, шановні читачі та друзі! Ви звикли, що на моїх сторінках завжди друкуються ваші листи, а сьогодні я хочу познайомити вас з людьми, які створюють мене – газету “Пологівські вісті”. І нехай вас це не дивує.

Скажу відверто, що весь редакційний колектив люблю і поважаю, а головне розумію, що без цих людей мене, можливо, й не було б. Адже у кожному реченні, слові – результат роботи всього колективу редакції. Створювати мене не таке легке завдання, як може здаватися комусь. З усією впевненістю заявляю, що тут важлива робота кожного працівника.

Почну з його мозкового центру – генератора ідей і редактора в одному обличчі Ірини Сергіївни Лісової. Це вродлива, молода, енергійна, завзята жінка, якій притаманні всі риси керівника, лідера. До речі, почуття гумору займає не останнє місце у довгому списку позитивних рис характеру мого редактора. Всі їх я не буду перелічувати, щоб вона, часом, не зашарілася. Скажу тільки, що все у неї під контролем. Не встигли творчі працівники зібратися на летючку й вирішити, які матеріали треба написати на наступний випуск газети, як Ірина Сергіївна вже запитує: “Ну що там з матеріалом? Коли здасте?” Ой, не заздрю я їй! Одна справа мене створювати, проявляти свої творчі та організаторські здібності, зовсім інша – займатися господарською роботою, бо стільки всього треба вирішити. Тут вам і ремонт, і опалення, і нова комп’ютерна техніка… І як вона все встигає?

Ну, з творчою роботою їй допомагає мудра і досвідчена у журналістських справах помічниця, а саме заступник редактора Надія Михайлівна Новікова. Під її пильним оком і створююсь я. Їй випадає честь найпершою оцінювати вибрики журналістського Пегаса. Вона ж перший критик, цензор і коректор. Буває, журналіст пише матеріал, швиденько здає його, може й не перевірити, як слід, на помилки, а Надія Михайлівна завжди підстрахує, виправить. А як же інакше? У неї досвіду багато. Та не зважаючи на це, частенько звертається за допомогою до журналістів: чи то заголовок інший підібрати, чи то слово. Взагалі в редакції дуже добре працює народна мудрість: одна голова добре, а дві, а то й три, ще краще. Ще одна з головних функцій Надії Михайлівни – постійно нагадувати журналістам, що “запаси” (тобто матеріали) закінчуються, а значить треба швидше “народжувати” їх.

Ну, а це вже справа акул пера. Почну з найстаршого і найдосвідченішого – завідуючого агропромисловим відділом Володимира Івановича Харченка. Це лірична душа редакційного колективу, філософ і мрійник. З-під його пера вийшло безліч прекрасних рядків, якими можна зачитуватися майже як літературними творами. Воно й не дивно, адже Володимир Іванович ще й поет і вміло використовує художнє слово у своїх матеріалах. Відкрию маленьку таємницю, є у нього два улюблені вирази: скептичний “все мине, і нас не буде” і самоіронічний “дядьки покурять” (останнє, зазвичай, стосується публікацій і завжди у колективу викликає посмішки). Крім всього, до нього завжди можна звернутися з таким запитанням: скільки коштує гречка чи цукор? Завжди отримаєте вичерпну відповідь, бо за цінами він ретельно слідкує. А ще Володимир Іванович – ас у своїй темі, все знає про поля і техніку, яка на них працює.

А завідуюча відділом листів Лідія Іванівна Слабишева, мабуть, найулюбленіший автор слабкої половини читачів – жінок. Вона майстер зазирнути у найпотаємніші місця людської душі, достукатися до совісті читачів через листи. Більшість з них, які надходять до редакції, обробляє саме вона. Бувало, лежу в неї на робочому столі, дивлюся, вона читає новий лист, а тут раз – і сльозинка покотилася. Це вже точно хтось надіслав таку життєву історію, що вона розчулилася. Настільки Лідія Іванівна жаліслива, що іноді відділ листів перетворюється на сповідальну кімнату, де люди розповідають про свої радості і печалі. Деякі з почутих історій були у “Подрузі”. Та не дивлячись на це, у Слабишевої бійцівський характер і велике прагнення будь за що добитися справедливості. І треба відзначити, що не одній людині вона змогла допомогти відстояти правду завдяки силі друкованого слова, хоча самій через це не раз були непереливки.

Наймолодша з усіх журналістів Наталія Володимирівна Осипенко, недавня випускниця магістратури Запорізького  національного університету. Приглянулася вона мені ще під час практики. І я дуже зраділа, коли вибір редактора припав саме на неї. З виду вона як та школярочка, тихенька, як усі відмінниці, але то лиш з виду. Насправді, у ній енергії, хоч відбавляй, а коли вже  щось напише – зачитаєшся: все до ладу, все з розумом, наче вже ціле життя в неї позаду. Я помітила, що  Наталка дуже любить квіти і вразлива до всього красивого, а ще вона любить в усьому ясність і порядок, ну, прямо, як у тому фільмі: «Кто ясно мыслит, тот ясно излагает». Одного боюся, ось попрацює вона трохи, наб’є на мені руку – і заберуть її кудись повище, а так цього не хочеться.

Люблю я Миколу Михайловича Дрюченка. Він, як справжній джентльмен, дарує мені все найгарніше, а саме фотографії. Вони мене так прикрашають! І що найголовніше, він єдиний встигає скрізь побувати. Такий собі Фігаро тут, Фігаро там. Озброївшись своїм вірним цифровим другом, славне ім’я якого “Canon”, мчить він то на відкриття меморіальної дошки якомусь герою, через 15 хвилин він уже на концерті, ще через годину – на “Мінералі”. Отакий він у нас. А ще душа компанії, гарний організатор невеличких редакційних посиденьок. Має завжди в запасі купу анекдотів і гарний настрій.
.
.

 А вся фінансова звітність лежить на плечах бухгалтера Ніни Василівни Чухрай. Її весь колектив обожнює, а особливо в дні авансу і зарплати. Тоді вже до неї кожен обов’язково поспішить зайти. Вона майстер розрядити якусь неприємну ситуацію жартом або цікавою історією. А ще Ніна Василівна просто незамінна у приготуванні смачнючої юшки на День журналіста.   Більшість читачів добре знають саме її в обличчя, бо, щоб дати оголошення чи привітати когось зі святом або дати поминальні рядки, треба завітати в бухгалтерію. Тож, чи знають читачі журналістів, а бухгалтера – так точно.

.

 Не так давно з’явився у мене й власний К.Г.Б. Це я так ласкаво й жартома називаю Костянтина Григорєва-Беркутова. Власне, це творчий псевдонім Пилипа Клеваки, менеджера з реклами. У нього найскладніше завдання – забезпечити мене матеріально. А дама я досить вибаглива й вимоглива й апетит маю непоганий, тож, щоб мене тримати на плаву, треба чимало коштів. От і доводиться моєму Костику перед рекламодавцями грати роль Кота зі Шрека (сподіваюся, всі пам’ятають цього мультяшного героя). І ви знаєте? У нього це виходить. Реклами, дійсно, стало більше. Тьху-тьху, щоб не зурочити. А ще він дуже талановита людина, пише вірші, та ще й які! Костянтин проворний, встигає ще й матеріали писати. Побільше б мені шпальт, щоб усе вмістити.

Тож, як бачите, я в надійних руках. Для мене ж головне, що кожен по-своєму старається зробити мене кращою, цікавішою для вас, дорогі читачі. І я маю надію, що ви й надалі залишатиметеся зі мною.

Ваша газета “Пологівські вісті”.