Під час поїздки до Костянтинівки, журналістські шляхи-дороги звели з подружжям Салістих.

Згодом слухала розповідь Людмили Іванівни та Анатолія Івановича про життя-буття, про те, за яких обставин звела їх доля, а в голові увесь цей час крутилася фраза, здається з «Анни Карєніної»: очі їхні зустрілися – і поцілувались. Адже саме так відбулась та перша їхня зустріч, яка й змінила життя обох.

На той час Людмила жила в Пологах і працювала в «Гастрономі», по вулиці Пролетарській, де нині супермаркет «Яблуко». Тоді симпатичній білявці-продавчині в накрохмаленій, як сніг, куртці було десь 30 з невеличким. Сімейне життя з чоловіком не ладилося, п’яні розбірки, свідком яких ставав син-школяр, так втомлювали, що, якби можна, ладна була йти світ заочі, аби лиш подалі від них. Вже не один раз збиралась подати на розлучення або просто взяти сина за руку і піти.

Аж раптом у «Гастрономі» почав з’являтись невідомий чоловік. Стане неподалік від її прилавка – і дивиться на неї.

Це був Анатолій Салістий, вдовець, як доповіли Людмилі подруги-колеги. Він тільки поховав свою дружину, теж продавця, і, залишившись з двома синами, почав шукати для них матір, а для себе дружину. І таки знайшов.

Згодом усі п’ятеро – двоє дорослих та троє дітей – переїхали в село Костянтинівку.

– У колгоспі мені давали квартиру, але я відмовився. Тоді нам наділили оцю хату, якій  більше ста років: з невисокими товстелезними стінами, зі сволоками та завдовжки, мабуть, 20 метрів, – розповідав Анатолій Іванович Салістий.

В упорядкованій, по-сучасному оздобленій і зсередини, і знадвору хаті важко уявити, що колись вона було іншою, що колись в ній народилася їхня сусідка навпроти, а їй у цьому році відзначили 85.

Майже всім журналістським десантом ми обійшли привітну оселю Салістих, зазирнули в господарчі будівлі, а потім смакували медом із запашним чаєм, пряниками, печивом. І так не хотілося звідси ні їхати, ні йти.

По-домашньому тепло і затишно гостювалося в наших нових знайомих. А господарі тим часом розповідали про свою подружню історію, якій перевалило за 30 з лишнім років, про радощі й печалі, про дітей та онуків.

Анатолій Іванович, як чоловік, переважно мовчав. Здебільшого говорила дружина, котра одно нахвалювала свою другу половинку, що й хвилинки не просидить без роботи, все клопочеться, то в дворі, то в хаті, створюючи затишок та комфорт. А він у цей час лиш ніяково посміхався і з теплотою та ніжністю дивився на дружину. Мовляв, а що говорити: і так все бачите, все перед вами.

Згодом подружжя провело нас за ворота і присіло на лавочку, притиснувшись один до одного. Це було не показово, а швидше за звичкою, бо один без одного вже давно не уявляють свого життя.

Хай ще довго їх зігріває подружнє щастя, хай ще довго відчувають поряд один одного, адже задля цього, власне, і звела їх доля.

Лідія СЛАБИШЕВА.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут

3 × 5 =