10 жовтня колектив «Пологівських вістей» відзначає 91-у річницю районної газети. За цей час у ній змінилося кілька поколінь журналістів, котрі 24 години на добу жили професією, для яких вона і смисл, і спосіб життя.

Зараз районну газету створюють Ірина Лісова (редактор), Оксана Бойкова, Ірина Работягова, Катерина Петренко, Лідія Слабишева (журналісти), Марина Черненко (дизайнер-верстальник). Ще недавно газетою жили Людмила та Валерій Білі, Григорій Остроух, Ігор Галічій, Володимир Нечипоренко, Віктор Личко (на жаль, покійні), Любов Порохненко, Володимир Харченко, Надія Новікова, Микола Дрюченко, котрі вибули на заслужений відпочинок.

А скільки прізвищ журналістів, редакторів уже й забулося, хоча в епоху відсутності мобільних телефонів, Інтернету їм працювалося значно важче.

Буквально напередодні саме про це говорили з місцевою поетесою Маєю Григорівною Льогких. Її батько Григорій Кирилович Кіш був редактором районної газети (тоді вона носила назву «Колективні лани») протягом 1952-1957 років.

Про подробиці його журналістського життя, як став редактором, його донька розповідала журналісту вперше:

– Батько народився в селі Калиновому на Луганщині. Трудове життя почав шахтарем, потім закінчив робфак (робітничий факультет) і поступив у Харківський інститут журналістики. Перед війною навчався в Уманській військовій академії. Пройшов усю війну військовим кореспондентом, дослужився до майора, мав бойові нагороди. Після перемоги над фашистами військова частина стояла в Німеччині і батько тривалий час працював редактором тамтешньої газети. Потім наша сім’я переїхала в білоруське місто Гродно, а звідти в Запоріжжя, звідки батька й направили в Пологи редактором районної газети «Колективні лани».

До нього виданням керував вербівець, теж колишній фронтовик, Василь Андрійович Лісняк. Василя Андрійовича якраз забрали в обласну Спілку письменників і він мав їхати до Запоріжжя. Батько не проти був призначення в Пологівський район. Йому, як сільському хлопцю, дуже хотілося поближче до землі. Ми вселилися в будинок, в якому жила до цього сім’я Василя Лісняка, містився він на розі двох вулиць на Червоному висілку, навпроти колишньої райсільгосптехніки.

Мама теж була журналістом, з батьком вона познайомилася під час навчання в Харківському інституті. Після переїзду до Поліг батько (Григорій Кирилович Кіш) став редактором районної газети,  а мама власкором обласної газети «Червоне Запоріжжя» («Запорізька правда») по Пологівському та Гуляйпільському районах.

Протягом п’яти років батько був редактором, завжди ладив з колективом, ніколи не чула, щоб хтось на нього нарікав. На той час журналістами працювали Петро Польський, згодом він вчителював у школі, Олег Чудновський, який створював районний краєзнавчий музей, Іван Шраменко, котрого з газети забрали в райком партії, а потім теж на партійну роботу до Києва. Тоді багатьох журналістів брали на роботу до райкому, адже в газеті будь-хто не працював, а бувало, що й на посаду редактора чи його заступника призначали із райкому.

Пам’ятаю, як ми з мамою чекали батька вдома у дні випуску газети, повертався він опівночі, бо перечитував сторінки після коректора і лиш тоді давав дозвіл на друк. Батько був грамотним, відповідальним та скрупульозним у роботі і свої обов’язки ніколи й ні на кого не перекладав. А працювати в післявоєнні роки було нелегко, інформацію, як, власне, і зараз, добували дуже складно. Мама розповідала, що їх в інституті постійно повчали: якщо журналіста не впускають у двері, він має влізти у вікно.

Про особливість професії співається і в пісні про журналістів: «Трое суток не спать, трое суток шагать ради нескольких строчок в газете». Я спостерігала за роботою моїх батьків і можу підтвердити, що це дійсно так.

Згодом здоров’я у батька погіршилося, він влаштувався товарознавцем по книгах, але продовжував співпрацювати та дописувати у районку. Інколи писала і я, отримувала невеличкі гонорари, але не стала журналістом, як того хотіли батьки. У мене на першому плані була англійська мова. Я вдячна рідним за те, що в дитинстві привчили своїх дітей до книг, до музики. Батько ще й гарно співав, правда, не на людях. Придбав патефон, крутив платівки і весь час мене екзаменував, яка опера звучить, хто співає.

Що найбільше запам’яталося про нього: мама була дуже строгою, а він – м’яким. Коли я навчалася в Запорізькому педінституті,  не було телефонів, ні звідки було подзвонити, але батько завжди відчував, що я їду додому і виходив мене зустрічати.

На жаль, у 1962-му у 57-річному віці Григорія Кириловича Коша не стало. Це була для мене й моїх рідних неймовірно тяжка втрата…

Спогади Майї Льогкої про батька записала Лідія СЛАБИШЕВА.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут

1 × 2 =