Нещодавно випала нагода поспілкуватись з нашим земляком – приємним, гарним та цікавим чоловіком Сергієм Володимировичем Іщенком. Він обрав шлях військового і не пожалкував про це. За свою кар’єру, а це на сьогодні 32 роки, побачив, дізнався та пережив чимало подій, місій, завдань і тепер ділиться своїм досвідом з іншими колегами та військовослужбовцями-початківцями.

З чого все починалось

Народився чоловік у місті Запоріжжі. Та згодом родина Іщенків перебралася до Поліг. Саме тут маленький Сергій пішов до першого класу тодішньої початкової школи №9. Згодом продовжив навчання у школі №3 (нині – гімназія «Основа»).

Після її закінчення перед хлопцем постало питання вибору професії. І поки він думав, влаштувався до Пологівського вагонного депо художником-оформлювачем. Нетрадиційна нині посада для залізниці, але за радянських часів вона існувала чи не на кожнім підприємстві. Робота пана Сергія полягала в оформленні плакатів, об’яв, транспарантів, поздоровлень зі святами, днями народження та різної подібної атрибутики, яка тоді була невід’ємною частиною будь-якої святкової демонстрації.

– Кожному, кого призначало керівництво, треба було підготувати і дати в руки чи то плакат, чи то портрет, чи то транспарант. А потім, після закінчення демонстрації і святкової ходи, зібрати всі ці речі і повернути на підприємство, – розповідає пан Сергій про свої обов’язки у вагонному депо.

Там пропрацював чоловік недовго:

– Переді мною постало питання: чим я хочу займатися в житті? Я обмірковував різні варіанти та можливі наслідки. Аж поки не випала нагода поїхати на навчання до міста Ташкента у вище танкове командне училище. Цей варіант виявився найбільш привабливим, бо там раніше жила землячка, знайома родини – тьотя Катя, яка могла мене підтримати. Тож я, недовго думаючи, вирішив гайнути за 3500 кілометрів назустріч новому життю. 3,5 години льоту – і я на місці.

У моменти, коли була нагода отримати дозвіл на звільнення, Сергій Володимирович відпочивав у тітки Катерини в Ташкенті. Це було за 41 км від гарного містечка Чирчик, де проходило його навчання.

– Автобусом до Чирчика я добирався за пів години, – говорить пан Сергій. – Саме тут, в Ташкенті, під час навчання я реалізував себе ще й як спортсмен.

Його взяли в команду училища з військового триборства, де з часом здобув звання майстра спорту. Військове триборство включало в себе біг на дистанції 3 км з автоматом за спиною, стрільбу з автомата з трьох положень (лежачи, сидячи та стоячи) і метання гранати Ф-1 на відстань 45 метрів (треба було 15 разів збити гранатою прапорець, встановлений точнісінько на відстані 45 м). Через постійні тренування навчання відійшло на другий план. Головним завданням Сергія було захищати обличчя та престиж навчального закладу – і з цим він впорався на відмінно.

– Ситуація була наступна: якщо я посідав у змаганнях перше місце, то й оцінки з предметів були відмінними, якщо друге – хорошими, якщо третє – то я навчаюсь сам, без будь-якої допомоги та привілеїв, – пояснює Сергій Володимирович.

Участь у змаганнях дала спортсмену можливість подивитись світ.

– Під час навчання в Ташкенті я об’їздив майже увесь Узбекистан, побував у Ленінграді, Калінінграді тощо.

Про військову службу

Після розпаду Радянського Союзу він повернувся в Україну та вступив до Харківського гвардійського танкового командного училища (нині – Військовий інститут танкових військ НТУ “ХПІ”).

Далі, з 1993 року розпочалася військова служба у Криму, якій віддав 21 рік. Тут військовий про-йшов шлях від командира взводу до начальника служби ракетно-артилерійського озброєння. За цей час пана Сергія кілька разів відряджали на виконання миротворчих місій до різних країн світу. Про одну з них ми вирішили поговорити докладніше.

– Якщо мене запитують, яке море краще – Азовське чи Чорне? Я відповідаю – Атлантичний океан. З ним я познайомився під час миротворчої місії в Сьє́рра-Лео́не, що в Африці. Там я пробув увесь рік – з 2001 до 2002 року.
Довідково:  Республіка Сьєрра-Леоне (англ. Republic of Sierra Leone, кріо Republic na Salone) — держава в Західній Африці, на узбережжі Атлантичного океану. На північному заході, півночі і північному сході межує з Гвінеєю, на південному сході — з Ліберією. Площа — 72 тис. км². Населення — 7,1 млн осіб (станом на 2015 рік). Столиця — місто Фрітаун.
– У Сьєрра-Леоні я входив до складу 4-го окремого ремонтно-відновлювального батальйону. В навчальній роті бронетанкового озброєння ми навчали іноземців як працювати з нашою технікою. В Африці було дуже складно і в той же час гарно, якби була можливість, то залишився б там назовсім.

Мовного бар’єру з тамтешніми мешканцями не виникало, адже, як говорить Сергій Іщенко: «Мову жестів ще ніхто не відміняв!». Та все ж базові знання англійської чоловік мав, бо вивчав цю мову з 4-го класу. Можливо, знав би набагато краще, якби після 4-го класу вчитель англійської мови не пішла б зі школи за сімейними обставинами. Через це в подальші кілька років уроки іноземної замінили на фізичне виховання. Зараз чоловік вдосконалює знання з англійської через мобільні додатки.

Повернемось до служби в Африці. У вихідні разом з товаришами по службі полюбляв відпочивати на березі Атлантичного океану. Найбільше миротворця заворожували гігантські хвилі. Також подобався хрускіт мокрого піску під ногами, йдучи берегом, виникало враження, що йдеш по снігу. Купатись треба було обережно. Океан дуже підступний. В ньому, якщо ти лежиш, то є можливість, що тебе хвилями віднесе до берега, а, якщо стоятимеш – довжелезні хвилі затягнуть у свої глибини. Також вода в океані доволі солона, після купання на тілі залишаються кристалики солі.

У 2014 році, коли в Україні розпочалася війна, Сергій Іщенко залишив Крим та відповідно до наказу прибув до Одеси. Зазначу, що військових з окупованого Криму вийшли лише 3 500 чоловік.

Зараз пан Сергій – капітан 2-го рангу. Працює та живе в Одесі:

– Суть моєї роботи полягає у зборі та вивченні того чи іншого набутого досвіду і передачі його іншим військовим у вигляді надрукованих рекомендацій, інструкцій, настанов, порадників тощо.

Про особисте

Пан Сергій не одружений. Має 22-річного сина, який хотів би піти шляхом батька, та останній відмовив хлопця від кар’єри військовика. Зараз син навчається в університеті.

2-3 рази на рік Сергій полюбляє приїжджати до рідного міста відпочити, побачитись з друзями та рідними, навідатись до тітки Каті, яка, до речі, також повернулася на батьківщину з Ташкента.

Сергій Володимирович – багатогранна і талановита людина, патріот своєї країни, досвідчений військовий та приємний співрозмовник. Сьогодні він так і не покинув спорт, а тому у вільний час полюбляє гру у футбол з колегами та товаришами.

Спілкувалась Ірина РАБОТЯГОВА.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут

fourteen − two =