Ми продовжуємо розшукувати на сайті «Подвиг народу у Великій Вітчизняній війні» наших земляків, щоб розповісти про їхні подвиги та знати, кому ми зобов’язані своїм життям.

З нагоди 78-ої річниці визволення Пологівщини від нацистських окупантів розповідаємо про подвиги пологівців-фронтовиків.

Він був бійцям як батько

Пологівця Тимофія Олексійовича Колесника, 1904 року народження, призвав на фронт Запорізький військкомат восени 1941 року і він одразу ж влився в 133-й артилерійський полк 32-ої стрілецької дивізії. Пройшов війну від санінструктора до старшини медичної служби, нагороджений двома медалями «За відвагу» та медаллю «За бойові заслуги». У представленні до нагороди «За бойові заслуги» повідомляється: «…санінструктор Т.О.Колесник в боях 3-5 вересня 1943 року під м.Духовщица під сильним артилерійським та мінометним вогнем противника і бомбуванням з повітря надавав першу медичну допомогу пораненим та виніс з поля бою чотирьох поранених бійців.»

Аналогічний запис зроблено і в іншому нагородному листі, де його представлено до медалі «За відвагу». У документі про нагородження читаємо: «Санінструктор полку Тимофій Олексійович Колесник протягом багатьох бойових операцій під сильним обстрілом артилерії та кулеметів противника неодноразово виносив з-під обстрілу поранених бійців та офіцерів, завдяки його батьківській турботі збережено життя десяткам військовослужбовців у боях за місто Меметь.»

Як свідчать архіви, земляку пощастило дійти до перемоги, повернутися в рідне місто живим і в 1986 році отримати орден Вітчизняної війни І ступеня у зв’язку із 40-річчям Великої Перемоги.

Микола Антонович Дмитренко з Новоселівки Пологівського району, 19.11.1911 року народження, мобілізований на фронт у жовтні 1941 року Ворошиловградським військкоматом (нині – Луганськ). Воював у

складі 289-ої, 367-ої, а згодом 313-ої стрілецької дивізії. Брав участь у розгромі фінських військ у Карелії влітку 1944 року та в інших наступальних операціях. Дослужився до лейтенанта. Нагороджений медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».

Як воювали Тоцькі

Мешканця села Поліг, рядового Семена Карповича Тоцького (1902 року народження) призвано на фронт Пологівським райвійськкоматом у вересні 1941 року. Служити випало у 5-ому окремому моторизованому протитанковому вогнеметному батальйоні 353-ої стрілецької дивізії 1-го Українського фронту. На початку 1943-го під час боїв за село Софіївку (Дніпропетровщина) кулеметник Семен Карпович Тоцький зник безвісти, та згодом з’ясувалося, що він живий і б’є фашистів ще з більшою ненавистю. У серпні 1944-го, коли вже війська 1-го Українського фронту звільняли від загарбника Європу, кулеметника 2-го номера 5-го окремого мотострілецького протитанкового вогневого батальйону Семена Карповича Тоцького представили до медалі «За бойові заслуги».

Як склалася подальша доля героя: загинув чи повернувся додому з війни, на жаль, невідомо.

Іван Никифорович Тоцький, 1911 року народження, у мирному житті був рядовим колгоспником, працював у селі Пологах у колгоспі «Сигнал». Як і більшість чоловіків призовного віку, одним із перших отримав повістку і відбув на фронт, сподіваючись, що всього за кілька днів проженуть фашистів – і він знову повернеться до мирного життя. Але не все так сталося. Під натиском озброєного ворога, Червона Армія відступала у глиб країни, залишала з боями міста та села, зазнавала великі втрати в живій силі та в техніці. В одному з нерівних боїв у грудні 1941 року пропав безвісти рядовий червоноармієць Іван Никифорович Тоцький, мирний колгоспник із села Поліг.

Чи судилося йому воскреснути як односельцю Семену Тоцькому, в архівних записах сайту нічого не сказано.

Яків Олексійович Тоцький, 1921 року народження, також уродженець села Поліг, до осені 1940 року працював ковалем у колгоспі «Сигнал». Потім був призваний в армію, де й застала війна. Служив у 349-му стрілецькому полку 26-стрілецької дивізії, з часом у 245 стрілецькій дивізії 2-го Прибалтійського фронту рядовим. У лютому 1943-го був тяжко поранений, підлікувався у госпіталі і знову повернувся на передову.

Безстрашшя та хоробрості йому не бракувало. Земляк нагороджений двома медалями «За відвагу».

У документах про подвиги читаємо: «Телефоніст роти зв’язку Яків Олексійович Тоцький показав себе в боях з німецькими окупантами сміливим і мужнім. У наступальних боях забезпечував своєчасний і безперебійний зв’язок підрозділів полку». «У бою 14.07.1944 року, забезпечуючи безперервний зв’язок полкових підрозділів, йому до десяти разів довелося під кулями усувати пориви лінії зв’язку».

Нащадки Якова Олексійовича Тоцького можуть ним гордитися.

Дужий, міцної статури Антон Климович Тоцький, 1909 року народження, до війни жив у Пологах по вулиці Карла Маркса (нині – Магістральна). Після призову в армію направлений у 138-й кавалерійський полк 30-ї окремої кавалерійської дивізії. Та в березні після кровопролитних боїв під Харковом він зник безвісти. Лише в наші дні стане відомо, що поранений кавалерист потрапив у полон, потім у табір для військовополонених шталаг ІV В. 15 травня 1944 року Антона Тоцького не стало. Виснажений тяжкою роботою, недоїданням він помер і був похований у Цайтхайні (кладовище III), ділянка 58, блок 1, ряд 16.

Фронтові долі Шмиглів

Житель села Кінські Роздори Іван Денисович Шмигля, 1908 року народження, в діючу армію потрапив 25 вересня 1943-го одразу ж після звільнення району. Служити випало у 237 армійському запасному стрілецькому полку 31 гвардійського стрілецького корпусу. У селі на нього чекала мама Василина Степанівна Шмигля, проте не дочекалася. 30 вересня у першому ж бою її син зник безвісти.

У 1947-му у Пологівському райвійськкоматі на підставі бесід з рідними та близькими склали списки загиблих та зниклих безвісти і направили начальнику управління з обліку Запорізького облвійськкомату. В ньому є прізвище Івана Денисовича Шмиглі та багатьох інших наших земляків – Івана Порфировича Толочка, Івана Авакуловича Скидана з Семенівки, Василя Кіндратовича Коваленка з Федорівки, Петра Васильовича Цикала, Федора Макаровича Клименка з Басані, яких не дочекалися їхні матері, дружини та діти.

Федора Івановича Шмиглю (1918 р.н.) з Кінських Роздорів призвали в армію у 1938-му, де його й застала війна. Служив сапером у складі окремого саперного батальйону. За мужність, відвагу і витримку удостоєний кількох нагород – медалі «За відвагу», ордена Слави ІІІ ст. та медалі «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».

Його односелець Мойсей Григорович Шмигля (1905 р.н.) виявився не менш відважним. На передову потрапив у вересні 1943-го, воював у 92-му винищувальному протитанковому артилерійському полку до переможних салютів. Повернувся додому з двома медалями – «За відвагу» та «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» У нагородному листі повідомляється, що гарматний номер 3-ої батареї, рядовий М.Г.Шмигля в одному з вирішальних боїв відбив шість контратак противника, проявив при цьому мужність і відвагу.

Надто коротким виявився бойовий шлях Івана Захаровича Шмиглі (1899 р.н.) з хутора Бідного. У Червону Армію він потрапив 25 вересня 1943-го, а вже в жовтні потрапив до списків зниклих безвісти.

Ось так, по-різному, склалися фронтові долі наших земляків: у когось вони короткі, комусь пощастило дійти до Берліна й салютувати перемозі, а, повернувшись додому, налагоджувати мирне життя. Проте ми всім їм вдячні за те, що вже стільки років над

нами мирне небо. На жаль, справжню ціну миру ми зрозуміли лише сім років тому, коли на сході України почалась війна.

Лідія СЛАБИШЕВА.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут

2 + sixteen =