Кажуть, що шлюби укладаються на небесах. Віктор і Клавдія Гончаренки уклали його в радянському ЗАГСі, але від цього їхні почуття не згасли.

– Наше кохання схоже на кохання Ромео і Джульєтти, ми зустрілись і полюбили одне одного в юному віці, Віктору тоді було 16, а мені 15 років. Тільки історія стосунків Ромео і Джульєтти завершилась трагічно, а ми живемо щасливо 40 спільних років, діждалися онуків і старіємось разом, – на початку розмови з іскринками в очах промовила Клавдія.

А все відбувалося так: після закінчення 8 класу сільської школи вона вступила до міського училища і переїхала жити до старшої сестри. Всього за кілька хат жив він, Віктор Гончаренко, який тільки-но закінчив перший курс цього ж училища.

Я помітив Клаву, коли вона йшла вулицею з маленькою дівчинкою, й кажу своєму другу: «Якщо вона й личком така ж гарна, як її фігурка, то вона моя». Швиденько стрибаємо на велосипед, обганяємо, я намагаюсь роздивитись її спереду, втрачаю рівновагу – і разом з другом падаю в рівчак, – сміючись, розповідає Віктор.

Згодом він познайомився з дівчиною ближче і зрозумів, що без неї не зможе. Вона стала його першим і єдиним коханням, яке мав відчувати поряд і завжди.

Ми всі вечори проводили разом, розставалися лиш на ніч, я з нетерпінням чекав ранку, щоб знову побачити її. Коли Клава затримувалась в училищі, стояв недалечко від двору сестри і дожидав на неї. Мені мама не раз говорила, щоб я не робив цього, бо дівчині може не сподобатись і вона покине мене, але не міг нічого з собою зробити; мене тягло до неї, мов магнітом, – зізнавався Віктор.

Коли під серцем Клавдії забилося ще одне сердечко, юна парочка пішла до ЗАГСу, але, оскільки обоє були неповнолітні, день шлюбу встановлювали не вони, а в райвиконкомі. На весільний рушник їм дозволили стати лише через кілька місяців, доки хоч одному з пари виповниться 18.

Весілля згуляли не гучне, бо незадовго до цього помер батько Віктора. А невдовзі на молодят чекало розставання – Віктора призвали в армію. Клава день і ніч благала долю, щоб це був не Афганістан, і, напевне, та змилостивилась – чоловіка забрали служити до Монголії. Там теж був не мед – піщані бурі, виснажлива літня спека, люті зимові морози, зате подалі від війни.

Пошта в Монголію йшла довгих два тижні, та Віктору вони здавались вічністю, адже в далекій Україні на нього чекали кохана дружина і син. Солдата не влаштовувало, що листи надходили всього лиш раз на тиждень, він просив писати Клаву щодня. Потім домовились кожного вечора, рівно о 9-ій, дивитися на місяць. Їм здавалося, що саме в ту мить вони відчувають одне одного поряд – і від цього очікування ставало не таким нестерпним.

Весь цей час Клавдія жила з матір’ю Віктора та його бабусею. Сюди ж повернувся після армії й солдат. Між трьома поколіннями дуже часто спалахували сварки, а тут ще й Віктор став випивати. Це був складний період у житті молодого подружжя, проте думок про розлучення ні в кого не було. Зовсім скоро молодятам придбали житло в центрі міста.

– Це було 7 квадратів житлової площі на чотирьох: двох дорослих та двох дітей. Я постійно прала все руками, бо машинку було нікуди поставити, – згадувала жінка.

З часом плюс до всього додалися й роки розпаду Радянського Союзу, коли ні їй, ні Віктору за роботу в локомотивному депо не платили місяцями, а їхні сини росли, хотіли їсти, в щось вдягатись.

Саме в той період кілька підприємливих чоловіків орендували в колгоспі «Комунар» 42 гектари землі під майбутній сад. Серед них був і Віктор Гончаренко, котрий дуже скоро зрозумів, що швидких прибутків не буває, що земля простого роботягу швидше зробить горбатим, аніж багатим.

– Це була виснажлива щоденна  праця, кожен саджанець вимагав більшого догляду, ніж мала дитина, а в Пологах чекали 3 городи, які теж потрібно було обробляти, четверо свиней, – згадував Віктор.

Як тільки дерева почали плодоносити, виявилося, що виростити сад і дочекатись від нього врожаю – це завчасно програшне діло, якщо не маєш ринків збуту. А в ті роки, коли в людей в кишенях гуляв вітер, з реалізацією були погані справи. У дорослих чоловіків серце, в прямому розумінні слова, обливалося кров’ю, коли яблука з саду везли на ферму …свиням.

Тим часом Гончаренки отримали в центрі міста квартиру, життя на залізниці потроху наладилося, в локомотивному депо почали збирати старі кадри. Одного дня подзвонили й Віктору і він услід за іншими повернувся в рідний цех.

Працюючи в одному колективі й в одну зміну, Гончаренки не помітили, як ще більше прикипіли один до одного.

Інколи чую від чоловіків, що вони не люблять вихідні, бо це ж цілий день треба бути з дружинами. А я не розумію – як це бути подалі від Клави, ми з нею завжди і скрізь разом, ми і робимо все разом. Нас так часто бачать удвох, що коли йду сам, чужі люди цікавляться, де моя друга половинка, – зі щасливими очима поділився Віктор.

Як і в кожній сім’ї у Гончаренків також траплялося і трапляється всього. Але всі сімейні проблеми, всі проблеми дітей вони вирішують разом. У них немає і не було один від одного секретів, не було й немає поділу обов’язків на його та її. А так буває тільки у щасливих сім’ях, де існують повага один до одного, де жаліють один одного, де роками панує справжнє почуття – любов.

Лідія СЛАБИШЕВА.

 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут

nineteen + 16 =