Після закінчення школи я ні разу не була на зустрічі випускників, а з інститутськими подругами, хоч і рідко, але зустрічаємось.

Чому рідко, бо розкидало нас життя по різних містах України: я – в Пологах, Тетяна – у Донецьку, Галина – у Харкові, а Світлана – в Запоріжжі, в неї й збираємось, як кажуть, на перетині доріг. Буває, що йдемо в кафе чи ресторан, а здебільшого накриємо в неї стіл – і сидимо ледь не до ранку. Згадуємо інститутське життя, сесії, потім плавно переходимо на власне життя, хвалимось дітьми, скаржимось на благовірних.

Дуже добре запам’яталась зустріч, що відбулася років тринадцять тому. Галина із Харкова, ледь не плачучи, скаржилась, що в її житті усе не ладиться, особливо чорна смуга в її доньки: чоловік лупцює, університет через його ревнощі ніяк не закінчить, а вона ж на факультеті була кращою. Дівчата слухали, разом з нею горювали, а я візьми та й порадь:

– А ти, – кажу, – наріж чималенько папірців, напиши на кожному, чого хотіла б для доньки, розклади по всій квартирі на видному місці, і кожного разу, коли бачиш записку, прочитай уголос – і побачиш, що з цього вийде. Ну, наприклад, напиши на одній, що хочеш, щоб донька розлучилася з чоловіком, на іншій – щоб довчилася, на третій – щоб вийшла заміж за іноземця, виїхала за кордон і так далі.

Після моїх порад дівчата посміялися, вечері ми роз’їхалися і до наступного разу, як завжди, втратили одна з одною зв’язок. Років через п’ять чи шість ми знову зустрілися. Ділимося кожна своїм. Тепер вже у Тетяни з Донецька в сім’ї виникли якісь проблеми, то ми стали її заспокоювати, радити, думати що та як. І тут я згадую, як минулого разу переймалися проблемами Галини із Харкова.

– Ну, а як там в твоєї доньки справи, ти ж минулого разу скаржилася, – питаю в неї.

– Не повіриш, – почала вона, – сталося так, як ти тоді й казала: з чоловіком вона розійшлася, закінчила університет, пішла викладати англійську на якихось курсах, познайомилася з іноземцем, вийшла за нього заміж – і поїхала жити за кордон. Я тобі все хотіла подзвонити й подякувати, та так і забула, – почала просити вибачення подруга.

Ми посміялися, а потім і Тетяні порадили розікласти по квартирі записки зі своїми бажаннями. Чи писала вона їх, чи хоч щось із задуманого збулося, дізнатись не вдалося. Наступного року в тих краях почалася війна, ми втратили зі студентською подругою зв’язки, збиралися, буквально, позаторік, але, на жаль, без неї.

Та я чомусь впевнена, що варіант із записками працює, адже таким чином ти мотивуєш себе чи близьку тобі людину, віриш в те, що пишеш, а якщо дуже віриш, то задумане обов’язково  збудеться.

Ніна ПЕТРЕНКО, м.Пологи.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут

11 − 9 =