У районній газеті частенько з’являються розповіді про родовід, тема, яка останнім часом все більше цікавить людей. То й вирішила написати про те, що зовсім недавно дізналася про свою родину, та й то завдяки цій зустрічі.

Сонячного літнього дня зібралися нас кілька двоюрідних сестер та братів у невеличкому селі Решетилівському. Востаннє й не пам’ятаю, коли ось так збиралися, ще, мабуть, за життя наших батьків.

Спочатку кожен поділився про своє життя, про роботу, про справи, а потім непомітно перейшли на спогади. Згадали про батьків, їхнє нелегке дитинство, що припало на війну. І тільки під час зустрічі я дізналося багато різного про дідуся й бабусю, про всю рідню, чим не встигла поділилася зі мною моя мама. Я, як кажуть, із завмиранням серця сиділа й слухала, бо я цього не знала.

У  моїх дідуся Андрія та бабусі Прісі Письменних було семеро дітей. Найстаршого Михайла перед війною призвали в армію. Незадовго до цього з ним сталась неприємна історія. Одна дівчина в селі звинуватила його, що вагітна від нього. Він заперечував, не визнавав цього і сказав, що після армії в село не повернеться.

І тут почалася Велика Вітчизняна війна. Дідуся забрали на фронт, бабуся залишилася  з дітьми, як і більшість сільських сімей. Після вступу в село німці почали порядкувати. Старших дочок Олександру та Надію вивезли в Німеччину на примусові роботи, там  зазнали поневірянь на німецьких заводах, побували навіть у концтаборі.

І в самому Решетилівському було несолодко. З приходом німців у селі з’явився поліцай, у нього була люта ненависть до Письменних через те, що жили в будинку його розкуркулених батьків. Він викликав бабусю в контору і там поліцаї її по-звірячому побили.  Жінки, які потім прибирали в конторі, розповідали, що кров була аж на стелі.

Додому бабуся повернулася сама не своя. Перед світанком поцілувала ще сплячих дітей і пішла. Бачили її в сусідньому селі Чапаєвці, в лікарні. Там саме годували хворих, люди звернули увагу на жінку, що сиділа біля розтопленої плитки, знесилену, виснажену, побиту, із загубленим поглядом. Їй пропонували поїсти, але вона відмовилася, попросила лише води, спитала, коли буде поїзд. В неї поцікавились, в який бік їй їхати, та вона махнула рукою: або туди, або туди. Ніхто не бачив, коли вона зникла. А потім загуркотів поїзд – і почувся скрегіт гальм, збіглися люди. Вони побачили жінку із закривавленою головою і з напіввідірваною рукою. По дорозі в лікарню вона померла.

Неможливо передати, яке горе та які випробування звалилися на долю дітей, котрі після смерті матері залишились самі. На той час моїй мамі Оксані було лише дванадцять років, вона була найстаршою серед решти дітей: Вані виповнилось тільки дев’ять, Володі – вісім і найменшому Саві – лише п’ять.

Слава Богу, що в них була корова. Діти розуміли, що без неї помруть з голоду, тож заховали її від німців і мали що їсти. Однак в найменшого Сави через нестачу вітамінів розвинувся рахіт, з’явився великий животик, на ніжках – болючі рани. Малий весь час боявся вовків, то старші діти носили його на руках, підсаджували на піч. Вчотирьох вони трималися купи і дбали один про одного. Щоб було чим топити плитку, вночі косили очерет. Одного разу знайшли в очереті ще одну корову, вона відбилася від череди, коли німці гнали на станцію для відправки в Німеччину. Тепер у Письменних було вже дві годувальниці.

У ті роки зими стояли люти, то діти, щоб не замерзнути, ночами пиляли телеграфні стовпи. Це було дуже ризиковано, адже їх могли розстріляти, у п’яних фашистів цупили зброю  – і одного разу вона їм згодилася.

Коли німців з району погнали, в селі почали відбудовувати колгосп. До Письменних прийшли із сільради й наказали  віддати одну корову в колгосп, але ті – ні в яку. І коли з сільради знову прийшли, щоб відібрати силою, вийшов з хати Ваня з німецьким автоматом – і дав довгу чергу в небо. Довелося голові сільради через райвійськкомат розшукувати військову частину, в якій воював батько, щоб його відпустили додому подбати про дітей.

Батько прийшов на якийсь час з фронту, одну корівку продав, справив малим обнови, знайшов для них мачуху Олену, а потім знову повернувся на фронт, воювати далі.

Мачуха Олена була строгою, але про дітей добре піклувалась. Позагоювались рани на ніжках у Сави, інші діти підросли. Всі разом дочекались батька з війни, а Олена так з ним і продовжила жити і дожила до смерті.

На жаль, Михайло не повернувся в село, але ніхто й до цих пір не знає – живий він чи загинув на війні.

ПРісля перемоги над фашистами повернулися з Німеччини старші доньки – Надія та Олександра. З часом усі діти Письменних обзавелися сім’ями: Олександра, Ваня і Сава роз’їхалися по різних містах Запорізької області, моя мама Оксана, Надія і Володя залишилися в Решетилівському.

Сьогодні нікого з них уже нема серед живих. Ми, їхні діти, зустрічаємось вряди-годи. Та я така рада, що ця зустріч, яка зібрала нас у рідному селі, дозволила стільки всього дізнатися про рід, початок якому поклали наші дідусь та бабуся Письменні.

На знімку, яке зроблене незадовго до початку війни, моя мама Оксана стоїть першою зліва.

Лідія НЕСТЕРЕЦЬ, м.Пологи

 

 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут

five × 2 =