Є на Пологівщині, поблизу Магедового, маленьке село Лозове, яке займає лише 8,4 км площі району. 

Його населення – близько трьох десятків людей, які мешкають у більше десятка будиночків.  На одному з цих подвір’їв під час робочої поїздки ми зустріли подружжя Машків, які лагодили сінник.

75-річна Валентина Олексіївна живе в Лозовому з самого дитинства. Саме тут вона познайомилась, а згодом побралася з Миколою Федоровичем, який у наступному році відзначатиме 80-річний ювілей. В щасті пара разом прожила вже 56 років.

Ой, як згадаю, який він у мене красень був! А я риженька, простенька… , – згадує пані Валентина, – покохали один одного та й побралися. А головне знаєте що? А те, що ми кохаємо один одного і по сей день. Любов ніколи не проходить, ніколи!  Ось послухайте, що ще скажу: не можна Батьківщину змінити, як би не хотів, вона назавжди в твоєму серці залишиться. Не можна батьків змінити – вони в тебе єдині. І  чоловік, якщо справді кохаєш – один на все життя. Ось так і живемо.

З часом у подружжя народився син Володимир, який після служби в армії побрався з жителькою сусіднього села Ленінського – Тетяною.

– Ленінське тут близенько, мабуть, з кілометр від нашого села. Там і знайшли нашу Тетяну. А що, гарна дівка. Ми одразу зрозуміли – треба брати! – з посмішкою розповідає Валентна Олексіївна.

Зараз син з невісткою живуть у Пологах та мають двох діточок: донечку та сина. Донька Юлія вже заміжня, живе в Запоріжжі та виховує сина. Всі разом вони є бажаними та очікуваними гостями подружжя Машків. До бабусі з дідусем навідуються часто.

Ми ж їх з самого малечку виняньчили! Дуже радіємо, коли приїжджають гостювати до нас, – з теплом говорить пані Валентина.

Раніше чоловік та дружина працювали в Пологівському локомотивному депо.

– Дві корови в нас було, кози. Їх потрібно виганяти, порати. А ми працювали в депо позмінно. Ледь за всім встигали. Треба ж було копієчку заробляти, сина піднімати, – говорить господиня. – Любила я свою роботу. Чесно працювала. Ніхто поганого нічого про мене не говорив. Товаришувала з усіма. Зараз як зустріну кого з колишніх співробітників у місті, ті й одразу вигукують: «О! Ваха Мащиха йде!». Пам’ятають!

Зараз Машки корів вже не тримають. У господарсві залишились індики, кури, пес тощо. Окрім того, мають пасіку. Бджолярством займається в основному син, але Микола Федорович активно йому допомагає. В садку на подвір’ї родини стоїть приблизно 90 вуликів.

Пасіка – це завжди добре. Та, на жаль, виникають і проблеми з її утриманням. То мруть бджоли від отрути з обробки полів, то кліщ до них внадиться, – розповідає  пан Микола.

Поряд з пасікою господарі насадили дерев персика та граната. Ось так і живуть.

Від автора: Валентина та Микола Машки настільки позитивні та добрі люди, що неможливо словами передати всю ту енергетику та тепло, які ми від них отримали. Вони бачили нас уперше, та не зважаючи на цей факт, одразу пішли на контакт, радо зустріли, пригостили смачними яблуками, грушами та солодкими вергунами, запропонували каву та поділилися історією свого життя. Саме на таких щирих та доброзичливих людях і тримається світ. Так, вони живуть у селі далеко від міста, так, у них немає централізованого водопостачання та інших міських зручностей, немає магазину чи аптеки поряд. Не зважаючи на все це, вони йдуть по життю з усмішкою, дарують тепло людям та радіють тому, що мають. Життєрадісні – це слово саме про них. Дай Боже, їм здоров’я і велика вдячність за приємне спілкування.

Ірина РАБОТЯГОВА.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут

18 + 12 =