Пологівські вісті Місто Наші мі-мі-мішні друзі (#МОЛОДІЖКА)

Наші мі-мі-мішні друзі (#МОЛОДІЖКА)

0
474

Ти завжди відповідаєш за тих, кого приручив, – девіз життя всіх, хто любить тваринок. Це також девіз дня 30 листопада, адже саме в цю дату у всьому світі відзначають добре свято – Всесвітній день домашніх тварин.

Про своїх улюбленців кожен може розповідати годинами. А як інакше? Це наші друзі! Сьогодні ми розповімо вам про наших мі-мі-мішок.

 Даша Марюха: «Мій Жорік – бешкетник»

Майже кожна людина має вдома якусь домашню тваринку: песика, котика чи папугу, а я маю маленьку шиншилку на ім’я Жорік. Цей маленький клубочок щастя поселився в нашому будинку зовсім недавно, але вже встиг стати невід’ємною частиною мого життя.

З’явився Жорік у нас не заплановано, його нам подарували знайомі. Тоді я була на сьомому небі від щастя!

Жорік – гіперактивна тваринка. На місці йому ніколи не сидиться. Він постійно бігає, стрибає або ж грає в схованки з нами. Після таких веселих ігор ми його ледве знаходимо. Взагалі, шиншили дуже розумні, і мій Жорік не виняток. Він постійно відкриває клітку своїм ротиком і лапками. Одного разу навіть сам вибіг гуляти на вулицю, ми його ловили всією родиною. Після таких втеч його клітка дуже сильно зав’язана, але навіть так він намагається втекти. Незважаючи на всі ці витівки, свого пухнастого друга я дуже люблю.

Дарина Мащенко: «У мене вдома живе руда «білочка»

Ні, це не справжня білочка, а собачка. Вона така гарнюня, руденька, кумедна. Звуть її Ліла, їй вже чотири роки. Я досі пам’ятаю, як пішла з мамою до її подруги, а насправді ми йшли за маленьким наляканим клубочком щастя з карими оченятами.

Ми безмежно її любимо, незважаючи на те, що вона гризе усе, що сподобається, паспорт чи підручник. Може стягнути зі столу цукерки чи забрати одну шкарпетку, бігати по всій квартирі й не віддавати її. З нею нудно не буває. Вона – член нашої родини, і ми не уявляємо свого життя без неї.

Діана Колісник: «Пройти повз нього не можливо»

Цього маленького біло-рудого котика звати Жульєн. Я довго мріяла про нового члена нашої родини. І ось одного чудового вечора я зустріла його. Маленьке кошенятко сиділо під лавкою біля магазину. З першого погляду до нього прикипіла душею. За кілька хвилин я вже телефонувала мамі і просила дозволу принести його додому. І вона погодилася на цього пухнастика.

Спочатку у будинку він всюди ходив за мною, поки не звик, що це його новий дім. Жульєн живе з нами трохи більше місяця. Цей балуваний кіт дуже грайливий, любить хапати всіх за ноги, вночі не спить, а бігає по будинку і «полює» на іграшки. Завдяки його витівкам наше життя стало веселішим і цікавішим.

Анастасія Брязун: «І як я раніше без нього жила?»

Мого улюбленця звуть Плюша. Взагалі, він переводок китайської чубатої собаки, але по зовнішньому вигляду так і не скажеш, адже його пухнаста шерсть – рідкість для цієї породи. До речі, його ім’я від цього і пішло – він копія плюшевого ведмедика. Ця порода є дуже відданою і грайливою. Коли я повертаюся додому, він завжди мене зустрічає і лягає на спину, аби я почухала йому животик – що-що, а це він любить.

Коли ж до мене навідуються давні гості, Плюша неабияк радий їх бачити, що іноді не контролює свої емоції – і упс, може раптово надзюрити. А куди ж дівати всю його грайливу енергію? Звичайно, що не в іграшки собачі, а в домашні капці та шкарпетки! Тому їх доводиться регулярно ховати. Якби там не було, я дуже люблю Плюшу, а він любить мене і ніколи не образить. Минуло лише 4 місяці з часу, як він став частинкою моєї родини. І як я раніше без нього жила?

Ксенія Сторчак: «Моя кішечка родом з «джунглів»

Моя домашня улюблениця – кішка Сіменс. Це пухнасте диво живе з нами вже 10 років. Смугаста кицюня з великими зеленими очима дуже полюбляє молочко та різні кошачі смаколики.

Сіменс з’явилася в нашій родині доволі несподівано. Вона родом із справжніх джунглів. Коли мені було шість, я вперше відвідала Запорізький дитячий ботанічний сад. Саме там, у хащах фінікових пальм, ми побачили маленьке пухнасте кошенятко, яке причаїлося за величезним пальмовим листком. Ми погукали це смугасте диво, і кицюня несміливо пішла до нас. Саме тоді зрозуміли, що це любов з першого погляду. На щастя, працівники ботанічного саду не заперечували, щоб кошеня поїхало з нами.

Відтоді Сіменс живе у нашому домі. Її улюблена пора року – літо. Буває, розпластається на сонечку і може вигріватися так годинами. Хоча взимку вона по-особливому гарна: шерсть стає густою та пухнастою, тому вона виглядає, немов справжня кошача королева.

Саме завдяки Сіменс я прокидаюся щоранку вчасно, бо вона дуже любить «пообійматися» та полоскотати мої щічки. А ще наша Сіменс – справжній лікар. Мне лапками, де болить, і одразу стає легше. Якщо чесно, то я навіть не уявляю свого життя без Сіменс. Вона звеселяє мене, коли сумно, і заспокоює мурчанням, коли я хвилююся.

Аліса Харченко: «А у мене кіт на ім’я Кіт»

Домашні тварини – це велика концентрація щастя та тепла в одному тілі, маленькому, пухнастому тілі.

Одного чудового літнього дня в нашій сім’ї з’явився ще один мешканець. Він був маленький та сонний, але вже тоді проявляв зацікавленість до навколишнього світу. Це сталось на початку червня, тоді йому було 2 чи 3 місяці. Кіт, як ми вирішили його назвати, був дуже активним і грайливим. Навіть через 2 роки він ні на йоту не змінився.

Кіт зі своїм характером. Часто буває примхливим та жадібним, але, незважаючи на це, дуже вдячний. Наприклад, може почати просто так вилизувати мені руки. Яким би він там не був, я все одно його дуже сильно люблю.

Ірина Бараненко: «Першу зустріч не забути»

Уявіть, на дворі золота осінь. Легенький, ще теплий вітер, все навколо майорить яскравими фарбами. Я з братом йду додому, нас зустрічає його друг і говорить: «Подивіться, кого я знайшов!» У нього в руках було маленьке чорне цуценя. З самого малечку я обожнювала тваринок. Оскільки батьки якраз шукали собаку, щоб та охороняла дачу, ми пішли просити в тата дозволу лишити маленьку раптову радість. Батько не одразу, але погодився. Ми були дуже раді. Назвали чорняву радість Джеком. Того ж дня ми з ним поїхали по гриби.

Мені здається, він щасливий з нами. Та от, вже минуло майже десять років, а Джек так само завжди мене радий бачити, немов би вперше. Я дуже рада, що ми його залишили, і він досі лишається з нами, з тою самою радістю в очах.

 

Р.S. Не забудьте 30 листопада привітати своїх хвостатих, пухнастих, чотирилапих, пернатих і взагалі всіх-всіх друзів, братів наших менших. Пригостіть їх смаколиками, погладьте, пограйтеся з ними – гарантовано отримаєте вибух радості.

Вихованці гуртка «Основи журналістики» БДЮТ.

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут