Осінь для сіл Пологівського району – час, коли про них згадують найбільше. Але це і не дивно: підбивання підсумків жнив, підрахунок економічної вигоди від продажу врожаю – в розрізі загального, державного прибутку. А ще, починаючи з вересня, пологівських селян вітають з Днем села – днем, коли розгортаються святкові майданчики, коли місцеві керманичі згадують про трудові подвиги селян, а не про великі видатки на село.

Напередодні осінніх свят «Вісті» також вирішили долучитися до щорічної традиції та згадати, чим і як жило пологівське село 20-50 років тому, в часи, коли закладалась та руйнувалась «велика селянська мрія». Говорили про це з мешканцями району.

Села зникають, дохід зростає. За роки незалежності, згідно з Держстатистикою, в Україні зникло більше, ніж 700 сіл та селищ. Це населенні пункти, в яких за рік не було зафіксовано жодного мешканця. Приблизно стільки ж сіл перебуває в стадії практичного вимирання – за реєстром люди в населеному пункті є, а фактично – ні. Тоді як в цьому році експортували рекордні для незалежної України 50,4 мільйони тонн зернових, зернобобових та борошна, що на 10 мільйонів більше, ніж минулого року. За підсумками сезону країна увійшла в трійку країн, з яких ЄС найбільше імпортує аграрної продукції.

За останні десять років в національному сільському господарстві переважають дві основні форми приватного господарювання – фермерство та агрохолдинги, які, враховуючи валове виробництво продукції, є пануючими. І саме завдяки агрохолдингам Україна має своє заслужене місце в економічно-експортному розвитку. Що від цього отримує пересічний селянин – в якості та доступності продуктів харчування – відповідь очевидна. Чим агрохолдинги відрізняються від колишніх колгоспів, і чи, справді, сьогодні важче, ніж тоді – розбираємося далі.

Ще кілька десятиріч тому…

Пологівський район мав славу одного з найперспективніших в Запорізькій області. Цьому передували значні темпи розвитку як промислового, так і сільського господарства.

Наприкінці 1987 року в Пологівському районі проживало та працювало 51 тис. 800 осіб. За рік народилося 492 дитини – і це було стабільним показником того часу, свідчило про динаміку розвитку району. Активно розвивалися се-ла – вже не як донорська складова великої країни, а соціально приваблива сфера для життя. Місто спонукало до розвитку залізниці, промисловості, торгівлі.

– Все робилося для того, щоб зробити життя мешканців району комфортним, щоб не тільки утримати населення на місці, а й збільшити його. Адже в кінці 80-х років вже було відчутно внутрішню міграцію – великі міста забирали найкращі трудові резерви, і ми в районі намагалися випередити вимоги часу: розбудовували, освоювали нові можливості, шукали перспективи. Кожне підприємство намагалося створити для своїх працівників особливі умови, щоб зацікавити їх залишатися на місці. Так само було і в селах, – ділиться спогадами Микола Васильович Штепа,  перший секретар, голова Пологівського райвиконкому.

Будували

У Пологах діяли міжколгоспна дорожньо-будівна організація, пересувна механізована колона №125 тресту «Запоріжсільбуд». Будівництво в місті здійснювали також виконробські ділянки №7, №8, районна дорожньо-будівна ділянка, будівельні організації залізниці, міжколгоспне будівельне управління №14 тресту «Облміжколгоспшляхбуд», діяв комбінат комунальних підприємств.

Менше ніж за тридцять років активної розбудови району з колишніми трудомісткими ресурсами, було зроблено в рази більше, ніж сьогодні, за умов новітніх технологій.

Але воно і зрозуміло, – ділиться спостереженнями мешканець села Тарасівка Олександр Кущ, – для кого його будувати? Ми раді, що можемо отримувати свої пайові та хоч якось допомогти дітям вивчитися та виїхати звідси… А про те, що говорять, як раніше погано будували… Я вам так скажу: у нас був прекрасний садочок, який тепер дірками світить недалечко біля клубу. Як його не намагалися за всі ці роки розтягти, а стіни і досі стоять. Може, і не було тоді таких технологій, але будували нормально, головне, що в тому була потреба.

Де брали гроші?

– Гроші заробляли самі, «вибивали» у держави. Треба було довести доцільність великих проектів, а тоді вже справа ставала за основним – будівництвом. Наприклад, для початку будівництва ДЮСШ скільки ми порогів оббили, щоб отримати дозвіл та перші кошти! – ділиться спогадами Микола Васильович Штепа. – Тоді не було збиткових господарств, кожне мало свій рахунок, і часом, повірите, – не малий! Але головне, що все будувалося, організовувалось, зводилося на шаленому ентузіазмі, на бажанні досягти кращих результатів, і головними тут були не ресурси, а люди. Про них варто говорити окремо, віддавши шану їхній наполегливій праці та великим результатам.

Села – для людей

Звичайно, новітні технології та ринкові умови вносять свої корективи також і в міграційний рух населення. Робота, яка раніше вимагала десятьох робітників, зараз робиться одним. Зміна клімату, потреби ринку, безконтрольна політика у використанні земельних та трудових ресурсів призвели до того, що села стали важким тягарем для держави. Але ще кілька десятиліть тому на рахунках одного з найбагатших пологівських колгоспів (КСП «Україна») лежало більше 9 млн карбованців, тоді як весь Пологівський район за рік освоював кошти в розмірі 15 млн карбованців – нечувану суму за тим часом.

Так, наприклад, в селі Тарасівці, окрім зернових культур, вирощували фрукти на 113 гектарах, що були під садами. Надзвичайно розвинутим було тваринництво та птахівництво. Працювали цегельний завод, гончарний цех з виготовлення квіткових вазонів, млин, олійниця та пилорама, ремонтно-механізована майстерня, пекарня Пологівського хлібокомбінату. Окрім шкіл та садочків, працювали 8 магазинів, кав’ярня, їдальня, Будинок побуту та навіть готель-гуртожиток на 50 місць.

У Кінських Роздорах найбільше в районі вирощували молодняка великої рогатої худоби, не менше уваги приділялось м’ясо-молочному виробництву, овочівництву. Працювали дві пилорами, цех районного міжгосподарського підприємства птахівництва, цех залізобетонних виробів Пологівського заводу будматеріалів. Для населення працювало 11 магазинів, лікарня, профілакторії, кав’ярня, Будинок побуту, три школи, три дошкільні заклади, два стадіони.

В колишній Чапаєвці на два колгоспи було більше 10 тис. гектарів орних земель, три ставки на 19 гектарів. Щороку колгосп продавав державі близько 600 тонн свинини. Працювали пилорама, цегельний завод, 11 магазинів, їдальня, Будинок побуту, кав’ярня, які не були збитковими.

Григорівка, якій сьогодні невисоку урожайність та збитковість підприємств списують на низьку якість орних полів, спеціалізувалася на поливному овочівництві. Були розвинуті м’ясо-молочне тваринництво та садівництво. Для потреб господарства працювали олійниця, пилорама, млин. Налічувалось вісім ставків на 20 гектарах, 6 магазинів, Будинок побуту та банно-пральний комбінат… Сьогодні слава потужного господарства похована під численними проблемами та стабільною збитковістю основного орендатора Сергія Чеха.

Так, дійсно, сьогодні орендатори, а фактично, власники землі не обтяжені зобов’язаннями щодо розвитку села. А при використанні високопродуктивної сільгосптехніки питання створення робочих місць на селі їх взагалі не цікавить. Що стосується розвитку соціальної сфери, то ні фермерські господарства, ні агрохолдинги в переважній більшості не зацікавлені в її розвитку. Бізнесовий інтерес полягає в тому, щоб отрима-ти прибуток від реалізації зерна та технічних культур не без злочинного виснаження землі. Сьогодні належного контролю за використанням земельних ресурсів в країні не існує, а допомога великих орендаторів сприймається більше благодійністю, аніж обов’язком.

– Я не знаю, чому так відбувається? Ми чуємо, що зараз дорого утримувати корів. А раніше ж як? Воно з неба падало, чи що? Я дивлюсь новини і бачу, як зберігають села за кордоном, і мені прик-ро стає, що такого розвитку ми ніколи не мали і, напевно, не матимемо. За своє життя я знаю, що таке війна, голод, праця – тяжка праця, потім трохи перепочили – розваляли і знову треба будувати! Видно, не можна нашому народові розслаблятись, – міркує Тамара Степанівна Овчаренко, котра все життя пропрацювала на фермі дояркою.

95-річна Наталія Кальченко з Григорівки також з ностальгією згадує минуле: «По-різному жили: і важко було, і складно, та якось знали, що всі разом труднощі проходимо, однаково. Після війни в колгоспі чоловіків майже не було. Ні коней, ні техніки. Все господарство на жінках було: і важке, і всяке. А потім розбудували село – магазини з’явилися, клуб, будуватися всі стали… А головне – зрозуміло було хто за яку роботу відповідає. А зараз ми живемо і не знаємо, як воно буде далі. Це найстрашніше – коли впевненості немає в завтрашньому дні».

Переосмислити чи перезапустити?

Спустошення сіл, і справді, тенденція, яка характерна для багатьох країн. Але підхід до їхнього використання скрізь різний: десь впроваджуються програми по збереженню етнографічного та економічного устрою, десь забувають, що село – це не тільки земля, а й культура, яка є основою нації. Яким має бути село сьогодні? Напевно, таким, яким хочуть бачити його самі селяни. Тільки під впливом сучасних тенденцій, коли з села виїжджають його найкращі представники, руйнується інфраструктура і зникають найколоритніші сільські населені пункти – яку відповідь ми можемо почути і від кого?

Марина АНДРУСИШЕНА.

 

2 КОМЕНТАРІ

  1. Всяко бувало… Колгоспники смт Чубарівка Чубарівського району Дніпропетровської області (тепер Пологи) під час здачі хліба в рахунок восьмого тиражу Державної позики четвертого року п`ятирічки, 10-11 вересня 1932 рік… Що маємо зараз – то жах! А що ще буде… 😉 https://picua.org/images/2019/09/10/af1d143a1c293b8a63f7e110eeaec800.jpg

    • …” Что же из этого следует? — Следует жить. Что же за всем этим будет? — А будет январь…Чем же все это окончится? — Будет апрель.
      — Будет апрель, вы уверены? — Да, я уверен.
      Я уже слышал, и слух этот мною проверен…”

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут