Як на пологівському вокзалі нас білоруска висміяла

1
2118

Влітку я частенько бігаю на залізничний вокзал, продаю лишки зі свого саду та городу. Вторговую невеличкі гроші, проте куплю хоч щось смачненьке – і вже нам з чоловіком свято. А минулого літа, десь у самому його розпалі, біжу по перону, кричу «Хто забув купити черешні: гарні, як сонечко, солодкі, як мед!» – й натрапляю на гурт людей. Дивлюся, а то переважно пологівські жінки, котрі бігають по перону, як і я, торгують, що вдома виросло, що подешевше перекуплять. Зупинилася й цікавлюся, що ж сталося? Виявляється, натовп зібрала пасажирка з Білорусі, що їхала на Азовське море відпочивати. Почала із симпатій до нас, мовляв, дуже любить український народ, який славиться працьовитістю, волелюбністю, розумом, співучістю. А потім стала як малих дітей відчитувати, що не може зрозуміти, чому, маючи родючі землі, багатющі природні багатства, ми просимо гроші в Європи, яку наші діди й батьки від гітлерівців  звільняли, та чому дозволили керувати нами тим, кому начхати на країну?

Все вона говорила правильно, так правильно, щоб від тієї правди аж хотілося плакати. Та тільки який толок від тих сліз? Вони ж, все одно, не прогодують. Тож постояла я трохи, послухала, похитала на знак згоди головою та й  знову побігла по перону, вигукуючи: «Хто забув купити черешні: гарні, як сонечко…»

Зараз, коли за вікном зима, лежить сніг, здуває з дахів дрібну порошу, менше всього думається про черешні, про перон. Та напередодні виборів, які в цьому році, кажуть, будуть дуже й дуже непростими, все частіше згадується білоруська пасажирка зі своїми нотаціями. А й справді, ми самі винуваті в тому, що бідно живемо, що поневіряємось по світу, в тій же Польщі, яка зовсім недавно була ще біднішою. Саме від того вибору, який скоро зробить кожен з нас,  залежатимуть наші статки і наше майбутнє.

Марія КУГАЙЧУК. 

1 коментар

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут

20 − 19 =