Бабуся з характером (Ровесники району)

0
1078

Кажуть, життя дається всім, а старість – обраним. А хто ж тоді довгожителі? Безперечно, це особливі люди, за плечима яких багато життєвих випробувань, досягнень. Саме про них за ініціативи директора ТОВ «АГРО КОМ 1990» Віктора Бандурова, голови районної організації політичної партії «Наш край» Валентини Шашко та дружної команди «Нашого краю» ми й продовжуємо розповідати на сторінках районної газети «Пологівські вісті». Мова про ровесників Пологівського району.

Завершуємо цикл розповідей публікацією про життєрадісну, надзвичайну жінку з с.Григорівки – Наталію Семенівну Кальченко. 20 грудня вона відсвяткувала своє 95-річчя. Гостей, які до неї завітали, вразила бойовим і веселим характером. Ювілярка запросила усіх до святкового столу, який разом з донькою накривала. З посмішкою на вустах та іскринками щастя в очах слухала щирі побажання здоров’я, добра, миру, спокою і сімейного затишку від голови РО ПП «Наш край» Валентини Шашко, яка передала вітання і подарунки довгожительці від Віктора Бандурова. Вітали жінку і «краяни»-односельці Олександр Кишко, Ніна Воловик. Тепло привітали її і голова Григорівської сільської ради Сергій Радченко, і представники ради ветеранів Римма Іванець та Ольга Варяник. Від приємних слів і компліментів 95-річна бабуся ще більше посміхалася, її серце раділо.

Прожила Наталія Семенівна нелегке життя, але оптимізму не втратила і нині у свої 95 вміє радіти життю, цінувати кожну мить. Народилася і виросла вона у Григорівці, вчилася у місцевій школі, закінчила 9 класів. Селяни в той час бідно жили. Зовсім скрутно було у 1933-ому. Голод чимало людей підкосив. Родина григорівської довгожительки мала корівку-годувальницю. «Завдяки їй і вижили всі, – говорить жінка. – Правда, годувати корову було нічим, влітку через посуху навіть трава не росла. Тож ми солом’яну стріху з хати скубли – тим і годували. А вже навесні наступного року різали для худоби гілочки з берези, шовковиці».

Після школи григорівчанка вчилася у технікумі у Токмаку. Несподівано грянула війна і своїм безжальним чоботом пройшлася по долях українців, залишивши чорні спогади в їхніх душах. Пам’ятає жінка, як німці окупували рідне село, як забирали в людей яйця, молоко, сметану, іншу їжу. Селяни ж намагалися заховати усе від них.

«Нас німці вигнали з хати в сарай, а самі розташувалися в будинку. Маму змушували готувати їм їсти у своїй же хаті. Вони приносили продукти, а вона намагалася хоч трохи відсипати й собі – то ложку жиру візьме, то ще чогось крихту», – розповідала жінка.

На Покрову молодих дівчат з села зібрали і вивезли до Німеччини. Молодь, як тварин, загнали у переповнені вагони. До Німеччини їхали стоячи… З Григорівки везли 30 дівчат. Вони так міцно схопилися за руки, щоб їх, бува, не розкидали в різні місця, що так усі разом потрапили й на завод. Втекти вдалося тільки двом дівчатам. Через півроку вони повернулися додому. Решта ж трудилася на заводі, там же й жили. Згодом через провину дівчат відправили в табір. Жили в бараках на болоті. Там Наталія Семенівна вперше в житті побачила безмежну кількість жаб і величезних комарів, які весь час дошкуляли бранкам. Не всі витримували нелюдські умови, дехто помирав у таборі. На щастя, наша землячка витримала 2,5 роки тих тортур. Радянські війська звільнили полонених, доправили автівками їх до Дрездена, потім потягами – до кордону, далі – на Західну Україну, а звідти вже кожен по домівках добирався. Всю дорогу додому дівчина їхала і з острахом думала про те, чи застане вдома рідних, чи живі, чи здорові вони…

В рідній Григорівці на той час потрібні були робочі руки. Чоловіків не вистачало, майже всю роботу виконували жінки. Вони підпрягали корів і ними орали та засівали поля. Треба було піднімати село після війни. Працювали до сьомого поту, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я.

Вже після війни Наталія Семенівна знайшла пару. Свого Павла вона знала ще зі школи, вони були однокласниками, навіть за одною партою сиділи. У школі і не здогадувалися, що судилося їм подружнє життя. Правда, каже ювілярка, весілля в них не було. Народили і виростили чотирьох дітей. Син живе у Росії, дві доньки – в Запоріжжі, а одна – з мамою.

Жили як і всі. Були і радощі, і тривоги. Завдяки бойовому і веселому характеру Наталії Семенівни вдавалося все долати. Себе вона не давала ображати нікому. «Чоловік якось прийшов додому, випивши, а я на нього сварюся: «Та як же ти міг, та нам же хату будувати, а ти такий-сякий…» Він аж замахнувся на мене. Схопила швиденько праску (а вони тоді були дуже важкі), ледь не вгріла його і кажу: «Підійдеш – приб’ю гада!». Павло мій зблід, опустив руки і ніколи більше навіть не намагався кидатися до мене з кулаками», – з гумором згадувала миттєвості життя григорівчанка.

Вона після колгоспу пішла працювати в торгівлю. На роботу в магазин добиралася далеченько. Все на велосипеді, як вихор, літала. Розвивала таку швидкість, що й на мотоциклах односельці не наздоганяли її.

«Ніколи горілку, – каже жінка – не вживала. За все життя, поки працювала продавцем у магазині, так надивилася на п’яних, що відвертало і від чоловіків». Не стало її Павла, коли старшій доньці виповнилося 15. Сама піднімала дітей. Сватали її чоловіки, адже була видною, хазяйновитою, але всім Наталія Семенівна відмовляла.

Її життя звеселяла пісня. Після роботи поспішала у клуб, там з подружками-односельчанками співали у хорі, ділилися радощами й наболілим, розуміли одна одну, підтримували.

Пробігло стільки років так швидко. Озирається нині назад ювілярка – навіть не віриться, що стільки всього пережила. А ми їй бажаємо, щоб попереду чекали лише добрі події, щоб вона кожен день зустрічала з посмішкою і приємними думками, щоб на здоров’я не скаржилася і прожила ще багато років.

За ювілейний для Пологівщини 2018-тий рік команда «Нашого краю» привітала 12 ровесників району. Саме стільки їх залишилося. Вони – золотий фонд нашого району. Ювілярам низенько вклоняємося за тяжку працю на рідній землі, за розвиток району, за життя, сповнене любові й добра, за мудрість і знання, які передали своїм нащадкам.

Наталія Осипенко.

Фото автора.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут

13 − three =