Тернове: село, яке нас залишає    (ФОТО)

0
782

Не так давно до редакції «Пологівських вістей» зателефонували жительки Федорівки: «Сьогодні дізналися, що помер останній житель Тернового – Антон Кузьмич Кобух. У Федорівці та в сусідньому Хліборобному мешкає багато вихідців із Тернового, то ми зібралися, наплакалися, згадуючи про своє життя в селі, де народилися, де збігали дитинство та юність. Аж не віриться, що не стало вже й його, що зникло вслід за Чкаловим, Солом’яним, до яких переорали всі шляхи. Не уявляєте, як це боляче… Приїжджайте, розповімо і покажемо вам наше рідне Тернове, доки туди ще можна проїхати», – сумно, ледь не плачучи, говорила в телефонну трубку одна із жінок. 

А під дворами акації, побіловані під шнурок

І ось ми в Федорівці, на вулиці 1 Травня, де на нас чекають кілька жіночок, вихідців із Тернового, і одразу ж наше спілкування починають зі спогадів та розповідей про рідне село.

Марія Григорівна Кононенко народилася в Терновому влітку 1941 року. У цьому ж селі закінчила п’ять класів і одразу ж пішла працювати на ферму. Попервах сторожувала, потім стала доїти корів, бо робочих рук в післявоєнні роки катастрофічно не вистачало. Часи тоді такі були, що з раннього ранку й до пізнього вечора в Терновому трудилися всі, незважаючи на вік. Тільки молодь після колгоспної роботи бігла ще й у свій чи через поле у сусідній сільський клуб, щоб потанцювати під гармошку. З танцями, веселим сміхом, куди й дівалася вся втома. У сусідньому клубі доля й звела Марію Григорівну Кононенко з майбутнім чоловіком, однофамільцем з хутора Солом’яного.

– Я покинула Тернове й переїхала у Федорівку лише після того, коли вийшла заміж. Але ніколи не забувала рідне село, бо там ще довгий час жили мої батьки, батько чабанував, мама працювала на різних роботах, із ним пов’язані мої найкращі спогади. Я не бачила такого мальовничого і гарного села, як наше, навесні в нім така чистота була! Як поглянеш в обидва боки: 82 хатки, під кожним двором акації, побіловані білим, як під лінійку, – емоційно і схвильовано розповідала колишня терновчанка Марія Григорівна Кононенко.

“Мер”Тернового

Батьки Катерини Охрімівни Каряки – Брильові, переїхали у Тернове з Полтавщини, коли донька була ще зовсім крихітною.

– У 1940-му на полтавських полях завелася совка, яка нищила усі посіви. Тож, боячись голоду,  батько списався з армійським другом, що жив у Федорівці, і ми перебралися сюди.

Якийсь час квартирували у Федорівці, а потім опинилися в Терновому, в напівзруйнованій хатині – без вікон та дверей. Батько збирався привезти з Полтавщини лісу й збудувати дім, та перешкодила війна. Провели його на фронт і не дочекалися, загинув десь в Угорщині, а мама із дітьми залишилася на чужині, – згадувала Катерина Охрімівна.

За її словами, в 43-му старшу доньку Брильових Марію забрали в Німеччину, після закінчення війни вона опинилася в Канаді. Звістку про себе в рідні краї надіслала в 1968-му, а на рідну землю ступила в 1995 році. І, в першу чергу, попросилася в Тернове.

– В пам’яті сестри воно залишилося найгарнішим селом. Таким його уявляли і четверо її дітей – з акуратними дворами, чепурними бульварами і рівненькими рядами акацій, які білували кожної весни під шнурочок. На час приїзду Марії у Терновому люди ще жили, але це уже було не те чепурне й людне село, що дуже її розчарувало й засмутило, – розповідала Катерина Охрімівна.

На щастя, Катерину Охрімівну оминула німецька неволя. На початку війни їй виповнилося всього два роки, та, згадуючи дитинство і юність, нічого, крім злиднів і тяжкої роботи, не пригадувала. Хоча траплялася можливість вирватися з них. Після закінчення семи класів поступила в Запорізький машинобудівний технікум, провчилася в ньому більше року, як раптом надійшов з Тернового лист. У ньому сусідка соромила дівчину за те, що покинула в селі хвору матір. Отож, не довго роздумуючи, вранці написала заяву, що не має змоги продовжити навчання далі – і повернулася додому.

А на третій день у дім Брильових прийшов Антон Кобух і наказав Катерині йти на ферму доїти корів. Ось так і почався її доярський стаж, який до виходу на пенсію склав 37 років. Проте й зараз, незважаючи на 79 років, жінка продовжує за звичкою тримати корівку, поратися на городі.

Останнього разу Катерина Охрімівна навідалася в Тернове позаторік, коли в гості приїжджав син. Побувала на кладовищі, відвідала могилки рідних, заодно заїхала до “мера” Тернового, осліплого Антона Кобуха. Це він себе так прозвав, коли дізнався, що залишився в селі один. Побачивши перед собою сліпого односельця, що не в змозі себе попорати, поспитала, чому не поїде до дітей.

Я тут народився, одружився, поховав своїх батьків і нікуди звідси не поїду, – відрубав незрячий чоловік.

Як же  хотілось йому зімкнути навіки повіки у рідному домі, але помер у Запоріжжі, в дітей.

«Ми жили весело і дружно»

Їдучи на Тернове, зробили коротку зупинку в Хліборобному, яке більшість називає Балиною, адже поселення лежить значно нижче від Тернового, а північний ряд хат притуляється до річки. Придбати будинок з родючим городом до самої річки колись вважалося везінням, а для трудящої людини це місце ставало золотим дном, бо ж мали врожаї за будь-якої погоди. Проте останнім часом хати в Балині порожніють з однаковою швидкістю, що біля річки, що на пагорбі. Корозія безперспективності, яка винищила хуторці, маленькі села, поступово добирається і до великих.

У Хліборобному на лавочці на нас чекали дві жіночки, вихідці із Тернового – Любов Іванівна Прудиус та Любов Олексіївна Карнаух. У Терновому обидві росли неподалік одна від одної, і в Хліборобному їхні будинки стоять майже поряд. Але  родове коріння Любові Іванівни взяло початок у Федорівці, а Любові Олексіївни – за Уралом, звідки забрався в ці краї її дід.

– І в Терновому, і в Хліборобному ми працювали доярками, – розповідали обидві. – В тодішні часи проблем з роботою не було. Після закінчення місцевої чотирирічки чи семирічки у 106-й німецькій колонії (сусіднє поселення в Куйбишевському районі – авт.) хлопці й дівчата переважно залишались працювати в рідному селі. Роботи вистачало в тракторній бригаді, на фермі, свинарнику, курятнику, вівчарнику, в саду. У селі було усе під боком – магазин, клуб, дитячий садок. Жили всі весело і дружно.

Журилися жінки за колишнім селом, даючи зрозуміти, що нинішнє життя в порівнянні з тим, яке вже ніколи не повернеться, – ніщо. Там були їхня юність, молодість, мрії про краще життя. А тут? Старість, болячки, дорожнеча на ліки, вугілля, продукти харчування, хліб, який привозять в Балину вряди-годи.

 «Учитися нікого не пущу!»

Дитячі роки колишнього парторга колгоспу «Зоря комунізму» Лесі Іванівни Олійник теж збігали в Терновому.

– У це село разом з мамою, братом і сестрами ми переїхали з Донеччини, із того краю, де на городах практично нічого не родило. А тут від’їдалися, бо ж у селі були сад, виноградник, баштан, ставок, мама завела корівку. Тоді корів тримали майже в кожному дворі. Мені випадало раз на два місяці пасти величезну сільську череду, для мене це була страшенна мука, – ділилася спогадами колишній парторг.

Вона не пов’язувала своє майбутнє з сільським господарством. Коли закінчила вісім класів вирішила вступати в педучилище. Та в ті часи, щоб прив’язати до села, селянам не видавали паспорти. При прийомі документів у навчальних закладах вимагали дозвіл-довідку від голови колгоспу, а вже той самостійно приймав рішення, кому її дати, а кому ні.

– Коли я сказала голові колгоспу, що хочу вчитися на вчителя, він з усієї сили стукнув по столу кулаком і як крикне: «Нікого учитись не пущу!», що я аж злякалася, – згадувала моя співбесідниця.

Дівчина залишилась у селі, працювала в колгоспі, вийшла заміж за місцевого хлопця. У середині 70-х, коли вже мала сім’ю, оселилася в Федорівці. У зрілому віці здобула вищу  освіту і аж до пенсії працювала в колгоспі.

У Терновому рибу ловили сапетками

Після Хліборобного ми взяли курс на Тернове. Десь кілометр їхали асфальтовим шляхом, що одно тягся вгору, повз засіяні рапсом поля. Потім асфальт скінчився, неподалік спорожнілого будинку Антона Кобуха авто різко повернуло вліво і побігло колись центральною вулицею, яка, за словами моїх попутників, після дощів перетворювалась на суцільне бездоріжжя, а влітку – в накатаний до блиску шлях. По обидва боки аж до межі з сусіднім Більмацьким районом бігли чагарники, порослий молодняк дерев, стовбури старої акації та, подекуди, розвалини від колишньої сільської інфраструктури (школи, магазину, пошти, клубу), людських осель.

Аж не вірилось, що колись тут буяло життя. Похмурий осінній день, нависле сіре небо і пронизливий холодний вітер ще більше споганювали і без того сумну картину згаслого села. Мовчали і наші попутниці, лиш інколи, коли просила, показували, де стояли ферми, тракторна бригада, школа, дитячий садок, клуб, пошта, магазин, млин, сад, виноградник, пасіка, батьківські хати та інших хуторян, ставок, куди частенько бігали купатись.

– Мої батьки до переїзду в Тернове жили неподалік училища, а в хуторі оселилися неподалік ставка. Розповідали, що в нім водилось стільки риби, що ловили сапетками. А в 70-х чи вже пізніше неподалік Тернового зупинився на постій табір циганів. Люди розказували, що джерела вони забили овечою вовною і після цього ставок став зникати, – з сумом повідала колишній головний зоотехнік колгоспу «Зоря» Марія Іванівна Байбара.

Допомагали один одному не за сто грамів…

Марія Іванівна Байбара (в дівоцтві – Олійник) не впевнена, що когось з нащадків Тернового зацікавить історія села, проте, на всякий випадок, занотовує спогади батьків та інших односельців, бо дуже хоче, щоб не забулося, що було колись таке село.

Її записи починаються з цього речення: «Перші поселенці в Терновому з’явилися в 1929 році. Це були переважно молоді сім’ї та їхні родичі. З часом всі переженилися, перекумалися і хутір став великою родиною. Разом зводили будинки, виряджали в армію, гуляли весілля, ділили горе і радість, допомагали один одному не за гроші чи сто грамів, як зараз»…

Сім’ї в Терновому були великими, в кожній мали п’ятеро й більше дітей. Уже в 30-х звели початкову школу, млин, посадили сад, виноградник, розвели пасіку, збудували ферму, де тримали багато коней, волів, згодом корів, овець, збудували пташник, курник. Мали невелику тракторну бригаду, парк якої переважно складався з бричок та гарб. З часом звели магазин, потім клуб, де селяни займались художньою самодіяльністю, крутили кіно.

У початковій школі на всі чотири класи був один лише учитель Олександр Григорович Ткаченко. Серед випускників школи є льотчик Іван Лось, поетеса Зінаїда Бебешко, агроном Василь Ткаченко, головний бухгалтер Марія Кобух, головний зоотехнік Марія Байбара.

Терновчани переповідають й такі факти: коли почалася колективізація, по один бік села утворився один колгосп, в ньому керував Данило Кобух, а по інший – другий, там заправляв Костянтин Литовка. Статки в господарствах мали різні: в одному їли білий хліб, в іншому – не мали вволю й чорного.

Як почалася Друга світова війна, із села провели на фронт 49 чоловіків, 41 із них загинув. У родину Олійників не повернулися троє. Старший брат Марії Іванівні  розповідав, як у 1942 році 15-16-річних дівчат зігнали німці в центрі хутора, повантажили на машину і повезли на залізничну станцію, а звідти вагонами на каторжні роботи в Німеччину.

Дуже важкими були для села післявоєнні роки, зруйноване господарство фактично піднімали вдови й діти. Заробляли за це палички на трудодні, а їх ще й давили податками. З кожного двору мали віддавати 80 кг зерна, 50 кг картоплі. Якщо тримали корівку – 400 літрів молока, якщо козу – шкіру і вовну, якщо курей – 350 яєць.

У 60-х село заможніло, люди активно зводили нові хати, а в 80-х почало хиріти, після того, як не стало тракторної бригади, закрили школу. Це й вирішило подальшу долю села.

За офіційною статистикою, за роки незалежності в Україні зникло близько 500 сіл. Хоча в реальності їх значно більше. Тільки на території Федорівської сільської ради за останні кілька років спорожніло три населених пункти, в тім числі й Тернове. Це йому присвятила свій вірш уродженка села, відома поетеса Зінаїда Бебешко (на жаль, покійна), котра  мабуть, і гадки не мала, що рядки зізнання в любові вже скоро перетворяться в рядки епітафії.

 

Рідному Терновому

Село моє, немов калина в лузі
Село моє – веселка у росі,
Зі мною ти і в радості, і в тузі,
Зі мною в щасті, і в лихій сльозі.
Село моє, заквітчане садами,
Село – це жайвір ген у висоті,
Струна любові пролягла між нами,
Мені не буть без тебе у житті!

І хоч м’які стелилися дороги,
Хоч обрії розкрились увсебіч –
Завжди здалека кликали дороги,
Де найтепліша материнська піч.

Село моє, немов калина в лузі,
Село моє – веселка у росі.
Зі мною ти у радості і в тузі,
Зі мною в щасті, і в лихій сльозі.

Лідія СЛАБИШЕВА.

Фото Оксани БОЙКОВОЇ.

 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут