Судилося Трохимівні довге життя (Ровесники району)

0
224

Кажуть, життя дається всім, а старість – обраним. А хто ж тоді довгожителі? Безперечно, це особливі люди, за плечима яких багато життєвих випробувань, досягнень. Саме про них за ініціативи директора ТОВ «АГРО КОМ 1990» Віктора Бандурова, голови районної організації політичної партії «Наш край» Валентини Шашко та дружної команди «Нашого краю» ми й продовжуємо розповідати на сторінках районної газети «Пологівські вісті». Мова про ровесників Пологівського району.

В.Шашко вітає ювілярку.

Їм, як і Пологівщині, цього року виповнюється по 95 років. Ювілярам слід низенько вклонитися за тяжку працю на рідній землі, за розвиток району, за життя, сповнене любові й добра, за мудрість і знання, які передали своїм нащадкам.

Володимир і Олена Павловські заспівали для ровесниці району.

2 листопада своє 95-річчя відсвяткувала мешканка с.Поліг Анастасія Трохимівна Самко. В її будинку зібралися найближча рідня, «краяни», представники сільської ради і навіть артисти. Усі дружно і весело вітали жінку з таким поважним ювілеєм. Від пісень, щирих побажань і приємних подарунків іменинниця отримала багато позитиву.

Анастасія Трохимівна мешкає сама, зараз вона не дуже говірка, здоров’я здає в неї, а колись і пісні співала, і трудилася з ранку до пізнього вечора, і все встигала. Доля нашої землячки схожа на долі її ровесників. Голод, війна, післявоєнна відбудова – все це вона пережила.

Родом жінка з Київщини, з Переяслав-Хмельницького району, з села Студеники. Народилася у незаможній сім’ї селян, в якій було шестеро діток. Нині залишилися лише Анастасія Трохимівна і її сестра, братів вже немає на цім світі.

А.Самко в оточенні онуків і правнуків.

Скрутні часи, коли Україною ширився голод, родині вдалося пережити без втрат. Батько їздив на заробітки на Західну, звідти й привозив провізію.

Маленька Настуся закінчила 4 класи місцевої школи, як і її сестричка. Батько вважав, що дівчатам не обов’язково вчитися, читати, писати, рахувати навчилися – того й досить. У селі дітей привчали з дитинства до роботи. Досить рано почала дівчина працювати дояркою у колгоспі.

Анастасія Трохимівна і Іван Порфирович Самки у молоді роки.

Коли грянула війна, Настю вивезли на примусові роботи до Австрії. І там їй знадобилися навички доярки, адже працювала у бауера на фермі. А після повернення в Україну вона зустріла своє кохання. Познайомилася з Іваном Самком, який був родом з Ульяновки (нині с.Ожерельне), на будівництві дороги Київ-Харків. Приглянулася нашому земляку гарна та моторна дівчина, тож і вирішив з нею створити сім’ю.

Молодята перебралися жити у сусіднє Куйбишеве (нині Більмак). Там Іван Порфирович працював у кар’єрі. Через деякий час все ж родина Самків переїхала в Пологи. Оселилися на вулиці Кар’єрній. Придбали там благеньку хатинку, капітально її відремонтували. Чоловік і тут працював водієм у кар’єрі, а потім крутив баранку в автобусі. Анастасія Трохимівна трудилася на фермі дояркою, була в польовій бригаді, а на пенсію пішла з локомотивного депо, де працювала банщицею.

З Київщини вона привезла ткацький верстат. Любов до рукоділля пронесла через усе життя. Й досі в неї заслана підлога тими доріжками, які сама зіткала. Ткацтво для неї було перепочинком від тяжкої праці, хвилинами, коли душа поринала у світ мистецтва. Інколи їй навіть замовляли доріжки. Тоді жінка отримувала за улюблену справу ще й якісь гроші.

У любові й злагоді жили Самки, ділили навпіл і радість, і горе, а його зазнали чимало. В молодому віці помер їхній син Іван. Ще як був він малий, любив риболовлю і якось впав у холодну воду. Боявся додому йти, щоб батьки не насварили. Перемерз і перенервував сильно. Як пояснили лікарі батькам, через те в нього розвинувся порок серця. Попомоталися вони по лікарнях, але навіть сам Амосов відмовився робити операцію хлопцю. Йому було 24 роки…

Коли батьки постаріли, поближче до себе їх хотіла оселити донька Валентина. Придбали для них будинок у с.Пологах. Доки в ньому робили ремонт, не стало Івана Порфировича. Анастасія Трохимівна на нове місце переїхала вже сама. Тут, біля доньки та з онуками легше було пережити цю велику втрату.

Довго не здавала позицій ця сильна духом жінка. Була жвава, моторна. Онук Віктор не встигав часом за нею. «Разом з бабусею їздили велосипедами аж до аеродрому на город. Їй тоді було за 70! Я ледь другий рядок дополював, а вона встигала вже три прополоти і обігнати мене», – згадує він.

У 2010 році не стало доньки бабусі Насті. Турбота про неї лягла на онуків та соцпрацівників. Віктор, як єдиний чоловік серед онуків, турбується про те, щоб у бабусиній домівці було тепло і затишно, він забезпечує її дровами, купує пілети (Анастасія Трохимівна називає їх «гранульками»), поспішає із Запоріжжя провідати і привозить гостинці. Онучки теж зігрівають жінку своєю увагою. А ще через дорогу від ювілярки мешкає жінка золотої і надзвичайно доброї душі Людмила Іванівна Містюк. Вона щодня провідує Трохимівну і звеселяє її будні.

Нелегку долю прожила ювілярка. Заслужила вона, як ніхто, щастя і добра. Тож того їй і побажаємо ще раз, а ще міцного здоров’я.

Наталія Осипенко.

Фото автора та з сімейного архіву ювілярки.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут