Дві жінки і дві долі, схожі до болю (РОВЕСНИКИ РАЙОНУ)

0
25

Кажуть, життя дається всім, а старість – обраним. А хто ж тоді довгожителі? Безперечно, це особливі люди, за плечима яких багато життєвих випробувань, досягнень. Саме про них за ініціативи директора ТОВ «АГРО КОМ 1990» Віктора Бандурова, голови районної організації політичної партії «Наш край» Валентини Шашко та дружної команди «Нашого краю» ми продовжуємо розповідати на сторінках районної газети «Пологівські вісті». Зосередили увагу на ровесниках нашого району.

Їм, як і Пологівщині, цього року виповнюється по 95 років. Ювілярам слід низенько вклонитися за тяжку працю на рідній землі, за розвиток району, за життя, сповнене любові й добра, за мудрість і знання, які передали своїм нащадкам.

Травень забринів зеленими листочками, повіяв теплим вітерцем, осяяв усе навкруг яскравим сонечком і тихенько сповістив: цього місяця народилися дві чудові жінки, працелюбні, добрі. Це Марія Сергіївна Плетінь, яка відсвяткувала свій 95-річний ювілей 10 травня, і Катерина Мусіївна Колісник, яка зустріла поважний ювілей 12 травня.

Ювілярки з радістю зустрічали гостей. До ровесниць району завітали Валентина Шашко і Тетяна Терен. Вони від себе особисто і від Віктора Бандурова привітали жінок зі святом, вручили квіти, приємні матеріальні подарунки і солодощі. А іменинниці віддячили їм теплим і відвертим спілкуванням, щирими посмішками і цікавими розповідями про своє життя. І, дійсно, коли спілкуєшся з людиною, котра подолала 95-річну межу, здається – говориш з самою легендою.

Пісня жити допомагала і біди долала

Кажуть, життя прожити – не поле перейти, а на долю ровесників району випало багато випробувань. Голод, війна не могли не закарбуватися в їхній пам’яті. Вони залишили чорні рани в душах, і час їх не загоїв, лише віддалив. Усе це пережила і Марія Сергіївна Плетінь у своєму босоногому дитинстві і не надто радісній молодості.

Народилася вона в с.Новоукраїнці (нині це село Більмацького району) в родині колгоспників. Маріїні батьки жили бідно, але дружно, тяжко працювали на землі, проте вміли радіти життю. Народили і виховали 4 діток. Першою в них народилася саме Марійка. Були в неї два братики і сестричка, з них усіх нині залишилася лише вона.

З раннього дитинства Марія співала, спочатку, як уміла, а потім виспівалася і все життя з піснею не розлучалася. Усі, хто її знав, дружив з нею, любили послухати, як вона співала «Ой, у полі криниченька» чи «Розпрягайте, хлопці, коней» та інші народні пісні. Любов до пісні успадкував син Валентин. За яку б роботу не брався, завжди підспівує.

Вродлива була, кмітлива. Подобалася одному парубку, залицявся до неї, але Марійці він не припав до душі. «Втекла від нього у Пологи, – згадує жінка романтику молодості, – якби не він, то не стала б пологівчанкою». А тут молодою дівчиною влаштувалася працювати швачкою у швейпромі. По дорозі на роботу познайомилася з гарним хлопцем Іваном. Він був залізничником. Запав у душу їй на все життя. Одружилися, в коханні народився синок – надія і опора для батьків.

Марійка змолоду була дівкою з характером, завжди заступалася за своїх подружок, навіть інколи з хлопцями билася, а вони її боялися. Захищала, бо не терпіла несправедливості, образ. А в сімейному житті вона вміла згладити всі гострі кути, проявляла жіночу мудрість, гнучкість. Та й чоловік Іван Мартіянович шанував дружину, жалів її. Усе робили разом Плетіні. У тому їхній секрет сімейного щастя. Разом прожили 53 роки, у 2004 році не стало Марійчиного Іванка. Не вистачає їй його погляду, його плеча поруч, сумує за ним, згадує, як разом жилося, як, переробивши всі справи, всю господарську роботу, ввечері відпочивали, грали в карти.

Не тільки за чоловіком плаче Марія Сергіївна. Ще дуже не вистачає їй невісточки Людмили, якої не стало 9 років тому. «За всі роки ми жодного разу не посварилися, вона мені за доньку була», – каже ювілярка.

З усіма сусідами й друзями Плетіні прожили в мирі й злагоді. Марія Сергіївна не одній модниці пошила плаття, і зараз швейна машинка стоїть на почесному місці в її будинку. Роботі у швейпромі вона віддала 27 років, а потім працювала у дитячих яслах-садку, що був біля ДАІ.

Чи шкодує ювілярка про щось? Навряд, було в її житті всього – і горе, і радості – проте, не втратила своєї доброти, оптимізму. І нехай здоров’я підводить (літа дуже поважні), а Марія Сергіївна, як і раніше, цікавиться політикою, мріє про світле майбутнє для України. Її старість зігріта увагою й турботою рідних і близьких людей.

Жінка із залізним характером

Катерина Мусіївна Колісник народилася в с.Пологах і майже весь свій вік прожила там на одній вулиці. В родині було 5 дітей: Катя – старша, три брати і сестричка. Жили дуже бідно. Тато працював на залізниці, отримував там пайок. Завдяки цьому усі вижили в голод.

Катя з 12 років почала працювати. Мама її прилаштувала у колгоспі біля кухарки, там вона хоч щось могла поїсти. А так у голодні роки виживали, як і всі інші: виливали ховрашків, перетирали пшеницю на полях. У 1937 році батька репресували. Забрали і більше ніхто його не бачив. Тоді казали, що всіх репресованих розстріляли. Важко було без сильного плеча, без годувальника. Згодом у родини з’явилася корівка. Через якийсь час мама її здала в колгосп, а взамін отримала хатинку.

Грянула війна, двох братів Катрусі забрали на фронт. Звідти вони не повернулися. Один загинув у 1941 році під Польщею, а другий пройшов майже всю війну, загинув у квітні 1945 року у Німеччині. Третій брат загинув у Пологах. Залишилися в родині Колісників одні дівчата: мама і дві сестрички. Їх війна теж розлучила. Катю в 1943 році загарбники вивезли на примусові роботи до Німеччини.

Після розгрому Німеччини і звільнення з трудового рабства дівчина півроку поверталася додому. Познайомилася з солдатом Миколою, який супроводжував їх у дорозі. Родом він із Західної України. Сподобалася йому пологівчанка, закохався в неї, запропонував одружитися, кликав до себе жити. А Катя мріяла побачити маму з сестрою, обіцяла, що приїде до нього пізніше. Проте життя склалося інакше. Коли приїхала додому, побачила рідних, побачила хату, яка валилася, занепад, не змогла кинути їх напризволяще і нікуди так і не поїхала. А в січні народила першу донечку Тамару. Згодом пішла працювати у колгосп. Роботи тяжкої не цуралася, виконувала усе, що доручали.

У 1949 році вийшла заміж за хлопця, який мешкав на сусідній вулиці. Звали його Іваном, а прізвище молодята мали однакове – Колісник. Катя старша за нього на 8 років. Батьки хлопця не хотіли такої невістки, з дитиною та ще й бідної, але Іван наполіг на своєму рішенні. Вони обвінчалися у церкві. І, здається, сам Господь Бог, дійсно, благословив їх на щасливе подружнє життя.

«Бабуся Катя все життя була командиром, а дідусь, хоч і мав відношення до армії, її слухав у всьому і підкорявся. Він її обожнював. І скрізь та у всьому вони були разом», – розповідає онучка Вікторія про своїх дідуся й бабусю.

Іван старався бути найкращим татком для старшої доньки Томочки, щоб та ніколи не відчула, що не рідна йому. У подружжя народилися ще дві доньки – Зінаїда і Раїса. Також між ними ще з’явився на світ синочок, але прожив лише 1 рік, захворів і помер. Тяжке горе теж разом переживали.

«Дідуся відправили у відрядження у Вірменію. Спочатку поїхав сам, а потім забрав до себе дружину з доньками. Кілька років там прожили, але ж бабуся дуже сумувала за рідною Україною. Повернулися на батьківщину, – розповідає онучка, – і хоч сутужно було, але потихеньку разом хату побудували. Жили в любові і дружбі».

У 1991 році Катерина Мусіївна овдовіла. Пішов у засвіти її коханий Іван. І після смерті чоловіка залишилася йому вірною. «Сватався до неї якийсь чоловік, кілька разів приїздив, кликав заміж, навіть обіцяв забезпечити всю родину (а жили тоді теж бідненько). Такий солідний був, уявіть, у 90-х приїздив на «Волзі» нової моделі, у бордовому піджаку, з товстим золотим ланцюжком на шиї. З виду статний, гарний. Видно, він нашу бабусю любив все своє життя, а коли дізнався, що овдовіла, наважився на освідчення. Проте бабуся відмовила йому. І досі нікому не зізнається, хто це був. Хоча, якби дозволила, то ми б розшукали і його, і того Миколу, від якого народила Тамару. Все ж, коханням всього її життя був і залишається саме наш дідусь Іван», – повідала ще одну романтичну історію з життя своєї бабусі Вікторія.

Катерина Мусіївна не уявляла жодного дня без роботи. Працювала в колгоспі, потім в дитячому садку. Навіть на пенсії не сиділа без діла. Влаштувалася у ковбасний цех. Моторна, непосидюча, за нею треба було тільки встигати. І зараз вона може цілий день полоти бур’ян на городі, доглядати за квітами на шикарних клумбах. Потім день відпочинку – і знову береться за роботу.

«Найтяжче бабуся переживає зиму. Не може сидіти без роботи. Перечитує тоді газети (без окулярів!) по кілька разів і чекає весну. Садимо багато кукурудзи, потім здаємо її. Намагаємося кілька мішечків кукурудзи приховати, щоб бабусі взимку було чим зайнятися. Зараз вона стала слабша, а ще кілька років тому оббивала горіхи, збирала їх сама», – каже онучка, яка у всьому схожа на свою бабусю.

Катерина Мусіївна до того, як її вхопив інсульт у 87 років, не пила таблеток, не робила уколів, навіть медичної карточки не мала. Після інсульту піднялася, виходили її діти та онуки. Секрет її довголіття, можливо, саме в тому, що весь час рухалася, працювала, насичувалася енергією і силою від землі, яку дуже любить. А найголовніше – у позитивному ставленні до життя. Ця мила жінка і зараз йому посміхається та має намір прожити не менше 100 років.

Р.S. Ось такі на Пологівщині є чудові жінки-ровесниці району. Ці ювілярки зарядили позитивом на всі 100%. Дай, Боже, їм здоров’я!

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут