Надія Михайлівна НОВІКОВА

заступник редактора.
1 Лютого 2018 Район 496  2 

…І пам’ять в серці зберегти


Знаємо, що життя кожного з нас має свій кінець. Але коли відходить у засвіти людина, з якою пов’язане все твоє свідоме життя, чомусь важко відразу знайти потрібні слова… Чи не тому, що пам’ять жива, і біль у серці ще вирує? І якось відразу стає відчутною порожнеча на тім місці, де ще вчора була людина зі своїми болями й радощами.

Для тих, хто знав Віктора Анатолійовича Карасевича зблизька, його життя обірвалося настільки раптово, що в першу мить навіть не хотілося вірити в це. Важко збагнути таку втрату, та ще важче її прийняти. Для багатьох він залишиться колегою, відповідальним і вимогливим учителем. Людиною зразкової порядності, гідності, доброзичливості, професійності, інтелігентності.

За скупими рядками біографічної довідки стоять дитинство та молоді роки, які для Віктора Анатолійовича стали періодом формування внутрішнього стрижня особистості, окреслення життєвого світогляду. У його біографії було тільки одне місце роботи – школа. …Педагогічний інститут, Чкаловська сільська школа в Приазовському районі, потім школи  в селах  Новофедорівка, Чубарівка… Втім, не хотілося б обмежувати спогад про Віктора Карасевича сухими рядками переліку його професійної діяльності, за якими не завжди проглядає справжність самої людини як носія частки власної духовності.

Сьогодні, коли вже остаточно окреслився життєвий шлях Віктора – датами народження і смерті, – дещо по-іншому сприймаються події, пов’язані з його ім’ям, що вмістилися в цей часовий відрізок.

Для мене ж він, у першу чергу, друг дитинства, в якому назавжди залишилося наше знайомство. Сьогодні те життя здається казкою, яку ми іноді поспішаємо «прожити», аби якомога швидше стати дорослими. Та коли свідомість потроху починає звикати до того, що Віктор уже там, за межею нашого неспокійного, тривожного щодення, гостріше сприймається минуле, в якому жива його присутність як особистості своєрідної і незвичайної. І ця незвичайність все частіше постає в пам’яті.

Поринаючи у вир далекого минулого, доходиш думки, що Віктор уже тоді, у свої перші шкільні роки знав, ким буде. Він з мамою і бабцею в той час жив на сусідній вулиці, але гуляти завжди приходив на наш куток на Жовтневій.

Пригадується, як Віктор, старший за нас на два-три роки, під час літніх канікул проводив з нами «уроки». Він кожному  давав завдання – написати продиктоване ним речення або вирішити задачку. І ми, які тільки-но закінчили хто перший, хто другий клас, змушені були слухати свого «вчителя». Потім він збирав зошити, перевіряв і ставив оцінки. Так було.

Знову переживаючи ось такі миттєвості  свого життя, розумієш, що, можливо, ті, по-дитячому наївні «уроки», й були його першою спробою зазирнути в глибінь творчого процесу вчителя та побачити, відчути на собі сутність цієї професії. Хоча, як на мене, це не він обрав собі професію вчителя, а професія обрала його.

Особливо часто Віктор приходив до нас у двір тоді, коли достигала чорна шовковиця. Він приходив, залазив на розлогу деревину і сидів годинами, наминаючи солодку ягоду.

Згадується набожне ставлення Віктора до книг, які він, здається, полюбив ще до того, як навчився читати. Його неможливо було уявити з м’ячем десь на шкільному спортмайданчику або в хлопчачих бійках, частіше доводилося бачити з книжкою в руках або біля поличок у місцевій книгарні «Маяк». Колись там існувала книжкова лотерея, то серед найактивніших її гравців був тоді ще школяр Віктор Карасевич. На книги він витрачав левову частку свого вчительського заробітку і  любов до книги  проніс через усе своє життя. Він навіть ніколи не знав, скільки тих книг у його домашній бібліотеці.

А ще його великим захопленням була філателія. Мав у себе багату різнотемну колекцію марок, які почав збирати ще з перших шкільних років. Навіть листувався, обмінювався марками з такими ж колекціонерами з інших країн тодішнього соцтабору.

У моїй пам’яті він  залишився самітником, але ніколи не відчував самотності, був сам у собі, намагаючись нікому не набридати своєю присутністю.

Спочатку мене вражала його невибагливість у побуті, яка іноді доходила до аскетизму, яка комусь може здатися такою собі непрактичністю, невмінням налагоджувати своє повсякденне життя, до чогось прилаштовуватися. Та все це Віктора аж ніяк не обходило,  внутрішній світ для нього був набагато ціннішим за ту навколишню метушню, в яку вгрузали інші. Він просто намагався жити життям духовно багатим, яким його для себе уявляв.

А ще він любив квітуче соняшникове поле, любив зайти в нього далеко-далеко, ніби хотів загубитися в безмежному кольорі сонця, золота і тепла.

Особисто в мене Віктор завжди викликав повагу своєю фаховістю, широтою ерудиції, вмінням спілкуватися на будь-які теми. А ще мав хист до писання, хоча примусити його взятися за перо і написати щось зі свого вчительського життя, було майже неможливо. Навіть приклад письменника Степана Васильченка не переконував його. Хоча відчувалося, що в душі у Віктора нуртує творчий потенціал.

А ще  в моїй  пам’яті назавжди залишаться  останні слова Віктора, прочитані на його сторінці у фейсбуці – «Як хочеться такої зими!». І зимовий пейзаж, в якому було так багато снігу. Він так і не дочекався такої зими, не побачив снігу. І тепер ці слова завжди приходитимуть на пам’ять при згадці про Віктора Карасевича. То ж нехай милосердний Господь упокоїть його душу у Своїх Небесних Оселях, там, де спочивають праведні.

 

Олександр ЄМЕЦЬ, м. Пологи.

 


  1. Ольга сказав:

    Він був моїм улюбленим вчителем… Так майстерно викладав українську мову, що не зрозуміти її міг лише останній ледащо… Нехай земля йому буде пухом!

  2. Ольга сказав:

    У нашого вчителя була дуже дивна кличка – Базиліо. Вже ніхто і не пам’ятає через що, та ясно одне, що її придумав точно якийсь геніальний двієчник після чергової порції поганих оцінок з мови і літератури. Особисто я почула про Віктора Анатолійовича у 4 класі. Старшокласники залякували, що п’ятірок цей вчитель не ставить і про “червоний табель” можна забути… І коли настала та довгоочікувана зустріч, я була приємно вражена. Переді мною постав ВЧИТЕЛЬ з великої літери. Свій предмет він знав ідеально і так же ідеально доносив його до нас. А хто хотів краще знати всі перли української мови, той відвідував факультативні заняття. Тут дивує лише одне… На факультатив з української мови ходили якраз ті учні, які проблем з предмету взагалі не мали. А от тих, кому б не завадило туди навідуватись, там і близько не було! Віктор Анатолійович був пречудовим вчителем. Він всіляко заохочував школярів до культурно-масового життя. Того, хто виступав на шкільній сцені, Віктор Анатолійович звільняв від вивчення деяких віршів. Тому в мене лише хороші спогади про нього. Він мені навіть після шкільного випускного допомагав готуватися до вступних екзаменів з мови і літератури. Був безвідмовним! Дуже шкода, що так рано пішов з життя:(

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.