26 листопадаа 2016 Район 244  0 

Чому я ніколи не малювала родовідне дерево (роздуми про голодомор)


Щороку в останню суботу листопада запалюю на вікні свічку пам’яті. Сьогодні теж запалила.свічка

Але цей рік не такий, як попередні. Зателефонувала внучка з Києва і запитала: «Бабусю, а що таке голодомор, бо я не знаю. Розкажи». Щось защеміло біля серця від того простого дитячого питання. «Що таке голодомор?» – запитує шестирічна дитина. Я не застала голоду, а у її роки взагалі не підозрювала про таке ганебне явище, що забрало мільйони українських життів. Я й у більш старшому віці не знала про голодомор, і коли була піонеркою, і комсомолкою. І лише згодом, коли минуло багато років після школи, раптом ясно усвідомила, чому я ніколи не малювала своє родовідне дерево. Тому що не можна було, тому що лише зачепи історію сім’ї, а звідти з’явиться страшне слово «голод». Моя бабуся Марія Іванівна Басараб вигодувала своїх п’ятьох дітей пшеницею, що насипалася у черевики на току. П’ятеро вижили, а шостий помер у 1947. Зате я, як віддана комсомолка, знала усю біографію Леніна, принаймні, офіційну її версію. Бабусі уже немає серед живих, розпитати про голод нікого. А можна було, якби я не вчила біографію Леніна.

«Сонечко, – відповіла я онучці, – голодомор – це коли діткам їсти нічого, злі дядьки робили це навмисно. Ви з мамою готуєте вечерю?» «Готуємо», – відповіла внучка, але чомусь сумним голоском. Зрозуміло дитяче сердечко, що таке голодомор. Але нехай відчуває це лише серцем, а не відсутністю хліба на столі. І нехай усім душам на небі, що піднялися туди у часи голодомору, стане легше: їх пам’ятають.

Лариса Бойко, редактор газети “Паросток”


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.