htmlimage

З ювілеєм!

24 Лютого 2017 | Наші люди | 73 | 0

Хороших людей на світі немало. Кожен з яких заслуговує багато теплих і хороших слів. Сьогодні такі слова хочеться сказати про прекрасну жінку вчителя – Пащенко Любов Олександрівну. При зустрічі з нею завжди відчуваєш доброту, і легкість у спілкуванні. Ось уже 35 років Любов Олександрівна працює вчителем початкових класів. Щоранку усміхнена вона іде до школи стежиною та слухає, як шумить життя. А всі діти і їх батьки вітаються з нею і вона так тепло всміхається їм. Невтомна трудівниця, вчитель з великої букви, має вищу категорію, неодноразово нагороджена грамотами, подяками, преміями.

IMG_8544--Киман-А.И

КУ-КУ-РІ-КУ! Які вони – пологівські Півні?

5 Січня 2017 | Місто, Наші люди | 769 | 0

Отже, наступний за Східним календарем – рік Вогняного Півня. Люди, народжені у рік Півня, зазвичай є лідерами, займають керівні  посади, активні, непосидючі, імпульсивні і яскраві особистості. Серед відомих Півнів є письменники, політики, актори, композитори, гумористи: Панас Мирний, Євген Маланюк, Жан-Поль Бельмондо, Йоган Штраус, Юрій Нікулін, Дженіфер Еністон, Дмитро Білан, Мустафа Найем. Багато і серед пологівців є тих, хто народився у рік Півня. Ми вирішили з’ясувати, які вони – пологівські Півні.

Безимени-1ФЫ

Білоруска

1 Квітня 2015 | Наші люди | 115 | 0

Стільки не шукала в Інтернеті, скільки діток народилося у перші місяці Великої Вітчизняної війни, але так і не знайшла. Це й зрозуміло, хто може знати, скільки їх народилось і вижило, врятувалось у горнилі війни, не загинуло під кулями, не померло від голоду? І раптом випадок звів з пологівчанкою Валентиною Іванівною Колісник.

Глава великої родини  

1 Квітня 2015 | Наші люди | 69 | 0

IMG_4063 Нестеренко

Тридцятого березня минає 85 років від дня народження дуже дорогої для нас  людини – батька, дідуся, прадідуся, жителя Чубарівки  Володимира Никоновича Нестеренка.

У цей день ми всі низько вклоняємось йому і зичимо довгих і щасливих років життя, міцного здоров’я і щастя. Ми – це п’ятеро дітей, дванадцять онуків, дванадцять правнуків і один праправнук.

16 днів без насилля

12 Грудня 2014 | Наші люди, Новини, Суспільство | 30 | 0

У райдержадміністрації під головуванням заступника голови РДА І.Півень відбулося засідання «круглого» столу в рамках районної акції «16 днів проти насилля в сім’ї».

.

У засіданні взяли участь директор центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді А.Пунько, заступник начальника відділу освіти С.Хижній, вихователь-методист Пологівського обласного центру соціально-психологічної реабілітації дітей Н.Васильченко, начальник відділу з організації послуг та соціального забезпечення управління соціального захисту Ю.Тоцька, директор територіального центру Т.М.Терен, представник благодійної організації «Любов ближнього» С.Устінцева, голова районного Товариства Червоного Хреста О.В.Плетінь. Учасники засідання поділилися досвідом роботи з профілактики, виявлення та соціально-психологічної реабілітації потерпілих, а також обговорили питання взаємодії органів влади з соціальними службами в протидії таким явищам, як насилля в сім’ї та торгівлі людьми.

Л.Слабишева.

Фото М.Дрюченка.

Жінка з в’язанкою хмизу (дорожні зустрічі)

28 листопадаа 2014 | Наші люди, Новини, Село, Суспільство | 40 | 1

IMG_6204-Лутай

У селі повсякденне життя людей обертається навколо простих, але важливих проблем. Особливо нині, в холодну пору року. Мало населених пунктів у нашому районі газифіковано, і опалення осель виходить на перший план.

Вугілля після відомих подій на Донбасі сильно подорожчало, не всі можуть його придбати. Дехто використовує електрообігрівачі, проте основна маса малозабезпечених громадян протоплює свої пічки хмизом і дровами.

Зелене Поле – маленьке населення, колишній хутір. А нині воно не має самостійного адміністративного статусу. Це вулиця Зарічна села Українського, знаходиться на деякій відстані від останнього.

Нещодавно ми їздили у творче відрядження. Завдання журналіста – підмічати навіть прості, на перший погляд, факти, надавати буденним подіям соціальне значення.

На єдиній вулиці Зеленого Поля було безлюдно. І ось увагу привернула літня жінка, яка лаштувала в

придорожньому чагарнику в’язанку хмизу. Так і познайомилися з місцевою жителькою Олександрою Федорівною Лутай.

− Вугілля з весни не припасли, а тепер не маємо можливості його купити, бо в нас із чоловіком по тисячі гривень пенсії. Дві складемо, але й тонни не купимо. А за що ж жити? − розповідає вона. − Будемо дровами пічку топити, а коли й хмизом, як надворі тепліше. Хата в нас невелика і затишна…

У 1985 році вони з чоловіком із Чернігівщини приїхали в Запорізький край. Спочатку працювали в місцевому колгоспі на Гуляйпільщині: Олександра – дояркою, а Петро – механізатором. Через декілька років почали трудитися в колгоспі «Шлях до комунізму» Пологівського району. І так до виходу на пенсію.

В Лутаїв четверо дітей. Найменший Володимир живе з батьками, інші сини – Олександр та Іван – теж у Зеленому Полі, а дочка Лідія – в Українському.

Коли були молодшими, тримали корову і свиней, а нині тільки гусей та курей. На городі потроху вправляються, бо без своєї картоплини-цибулини якось не звикли.

Приємно, що передплачують газету «Пологівські вісті», а ще «Надію» (про життя пенсіонерське). Так і проходять будні звичайної сільської родини Лутаїв.

В.Харченко.

Фото М.Дрюченка.

 

Проня, Єва і Тафі – пухнасте щастя

28 листопадаа 2014 | Наші люди, Новини, Суспільство | 68 | 0

Вони поруч з нами щодня. Це справжні друзі, які люблять нас більше за себе. Чекають і радо зустрічають, не вміють брехати, не здатні на зраду. Вони просто роблять наше життя кращим. Це домашні улюбленці – котики, собачки, папужки, хом’ячки, рибки та інші створіння. І в них є своє свято, яке відзначають 30 листопада, – День домашніх тварин. І хоч воно неофіційне, але наші тваринки варті того, щоб ми його відзначали і їх привітали.

Серед пологівських родин мало знайдеться таких, які взагалі не тримають домашніх тварин. Більшість все ж мають хоча б одного улюбленця, а дехто навіть кількох. От і родина Тоцьких має цілу компанію пухнастиків. З цією сім’єю і її чотирилапими друзями пощастило познайомитися нещодавно.

P1030746

Лера в компанії Проні, Єви і Тафі.

У неділю побувала у них в гостях. На порозі квартири мене зустріла господиня Оксана і симпатична білявка-кокетка – собачка Єва породи лабрадор ретривер. І хоч до цього ми були не знайомі, Єва всім своїм виглядом не приховувала радості від зустрічі.

– Вона всіх так зустрічає? – запитую в господарів.

– Так, вона дуже дружелюбна собачка, ніколи нікого не ображала, – відповіла господиня.

Я присіла на диван, а Єва зручненько вмостилася біля мене, почала вилизувати долоні і віддано зазирати в очі. Одразу ж у кімнаті з’явилася і дуже симпатична, смугаста висловуха киця Проня. Ця маленька бешкетниця з розгону плигнула на диван і пішла мандрувати по ньому, не забувши, звичайно, залізти на руки своїй юній хазяйці Лері. Хоч у сім’ї Тоцьких всі люблять тваринок, але саме для доньки батьки їх і заводили.

Потомство Єви в обіймах Лери та її подруг.

Потомство Єви в обіймах Лери та її подруг.

Лера вчиться в гімназії «Основа», займається в Будинку дитячої та юнацької творчості танцями. Щодня вона поспішає після виснажливих занять додому, адже там на неї чекає дружна компанія її улюбленців. Дівчинка їх годує, грається з ними і вигулює. Піклування про братів наших менших – справа відповідальна, але Лера із задоволенням за ними доглядає.

– У нашій родині завжди були якісь тварини. Раніше тримали песика боксера. Захотілося мені ще й хом’ячка. Попросила батьків, щоб купили пухнастика, а мама замість хом’ячка купила шиншилу Тафі. Це хлопчик. Йому було самотньо, тож вирішили придбати дівчинку. Так з’явилася в нас Шила. З Тафі в них навіть потомство народилося. Шиншилки такі кумедні і моторні гризуни. За ними цікаво спостерігати. Люблять побігати по оселі, погризти що-небудь, а з’їсти – яблучко, капусточку чи морквинку. Вдень вони переважно сплять, а вночі бешкетують: гризуть клітку, бігають по ній. Але найцікавіше було за ними спостерігати, коли в них народилися малята. Уже на другу добу вони самостійно їли і бігали по квартирі. Причому все сімейство шиншил при пересуванні квартирою нагадувало потяг: мама, як локомотив, перша, а за нею, як вагончики, дітлахи, потім – тато. На жаль, Шила була старшою за Тафі, вона вже померла, і він тепер сумує, – розповіла Лера.

А тим часом Єва всіляко намагалася привернути до себе увагу. Любить вона її. Знайшла в іншій кімнаті гребінець і принесла нам. Власне, саме таким чином вона собі і господарів вибрала. Як розповіла Оксана, після боксера не хотіли заводити ще одну собачку, але не змогли. Поїхали в Бердянськ. Там у господарів Євиної мами залишалося кілька цуциків, але саме Єва підійшла до Лери, принісши їй бюстгальтер господині. Цей кумедний вчинок вразив родину Тоцьких, тому й забрали саме її. З того часу майже нічого й не змінилося. Єва виросла, але різні речі носить до сих пір.

Лабрадор ретривер – це порода мисливських собак, але Єва жодного разу на полюванні не була. Вона страшна боягузка. Не терпить вибухів, боїться грому, феєрверків і петард. Одного разу так чкурнула від господарів, коли почула феєрверк. Перелякана тваринка забігла в очерет і боялася звідти виходити. Не менш перелякані господарі знайшли своє пухнасте щастя. Все закінчилося хепі ендом.

А взагалі Єва теж бешкетниця, загравака. Любить побігати, поганятися за м’ячем і дуже віддана своїм господарям. Коли розходяться хто куди (Лера – до школи, батьки – на роботу), то на очі в неї навертаються сльози. Цілий день собачка сумує за всіма, а потім радо зустрічає кожного біля дверей.

Кішечку Проню Лері подарував дідусь. Це маленька дикунка. Ніжності не для неї, а от погалясати по квартирі, розірвати якусь газету, поганятися за власним смугастим хвостиком, понападати на Єву, пополювати на Тафі – це те, що треба. Ох і дістається іншим від Проні! Але така компанія усім подобається, вже звикли одне до одного. Інколи навіть моменти ніжності бувають. Проня вимиває Єву або навпаки. Разом кішечка і собачка можуть вмоститися спати. Оце вам справжня дружба, яка повністю руйнує стереотипи.

Насправді всі тварини – це наші друзі. І не важливо, яка порода, титули, звання в них. Найголовніше – це взаємна любов. Ми їм потрібні не менше, ніж вони нам. Лера в цьому переконана. Дівчинка не лише своїх домашніх тварин любить, а й про інших дбає. Показовим є випадок, коли дворова собачка навела цуценят, а дівчинка разом з друзями годували чотирилапу маму і її діток, а потім разом роздали всіх цуциків добрим людям. Діти зверталися і в газету з оголошенням, і самі по дворах ходили та пропонували забрати щенят. Таким чином у них з’явилися домівки і люблячі господарі. А ще майже щодня Лера, йдучи зі шкільної їдальні в корпус, підгодовує собачок, які бігають поблизу, адже від обіду завжди щось залишається. Це ніби дріб’язок, а насправді вчинок, гідний наслідування, бо бездомні тварини теж потребують уваги і турботи.

– Я бажаю всім мати вдома тваринок. Це велике щастя і багато позитиву. Насправді ті моменти радості, які отримуєш від спілкування з нашими улюбленцями, ніщо не може замінити, – говорить школярка. А я нагадаю, що коли в будинку є тваринки, то повертаємося ми не в дім, а додому, бо там на нас чекають найвідданіші створіння, які потребують нашої ласки і любові.

Н.Осипенко.

Фото автора та

з сімейного архіву родини.

 

Пологівський «кіборг» Ігор Чайка (ТЕКСТ ПОВНІСТЮ)

26 листопадаа 2014 | Наші люди, Новини | 140 | 3

Зовсім нещодавно мені довелося познайомитися з одним із справжніх чоловіків – вольовим, сильним, небагатослівним та, як на мою думку, трішки сором’язливим нашим земляком, який зараз виконує місію із захисту України в зоні антитерористичної операції  і лише на три дні приїхав у відпустку в Пологи – Ігорем Чайкою. Невисокий, симпатичний 24-річний хлопець з сумними очима. У зоні антитерористичної операції Ігор вже третій місяць, з 3 вересня.

Що їдять, де ночують, як проводять вільний час, хто заважає і хто допомагає боронити Батьківщину? Розповів «Пологівським вістям» Ігор Чайка.

ajoNNWzMdX8

 Пішов до зони АТО заради родини та Батьківщини

– Я народився і виріс у Пологах. Навчався у Пологівському колегіумі №1. Як і більшість місцевих, закінчивши 9 класів, здобував знання у Пологівському ПТУ, отримав диплом газозварника-водія. Пішов на строкову службу, потрапив у Дніпропетровську 25-ту повітряно-десантну бригаду, за рік встиг отримати звання сержанта і дві нагороди. Боже, як же було радісно повернутися додому, побачити меншеньку сестричку Емілію, обійняти маму. Хотілося жити, працювати, любити…

Та сталося не як гадалося, війна на сході перекреслила всі плани, мрії й сподівання. Страшно не за себе, а за свою Батьківщину: Україну, сім’ю, дім, друзів… Для мене Батьківщина і держава – це два різні поняття, що таке Батьківщина, я вже відповів, а держава – це депутати, їхні автопарки, гроші, не за це ми зараз воюємо, і нехай ті, хто зверху, це запам’ятають. Владу можна змінити, а от Батьківщина – одна.

Без вагань у квітні записався добровольцем, 1 вересня призвали воювати у 79-й аеромобільній бригаді, у військах спецпризначення, зараз у її складі славнозвісні «кіборги», які захищають Донецький аеропорт. Образливо те, що багато чоловіків не бажають ставати мужчинами, всі вважають – моя хата скраю. 3 вересня нас, п’ятьох пологівців, відправили потягом до Запоріжжя, воювати доїхали лише двоє, я і ще один земляк. Всі інші «закосили» ще на обласному медогляді.

eW4_S3LCOZw

 З боку Росії повне свавілля

Де зараз дислокується наш батальйон, не скажу, бо російські спецслужби дуже добре моніторять соціальні мережі. Не хочу ненароком бовкнути чогось зайвого.

Зараз йде потужна інформаційна війна. Стільки брехні доводиться вислухати від російських ЗМІ про українську армію! Запевняю вас, ми не стріляємо по мирних жителях. Навпаки – звичайні донеччани і луганчани у переважній більшості позитивно налаштовані до української армії, ми також дуже добре спілкуємося з місцевим населенням. Часто українські військові допомагають нужденним харчами та медикаментами. Люди нам відповідають тим же, підтримують, як можуть. Проросійськи налаштованих там залишилось лише близько 30%, інші ж – за єдину Україну. Кілька місяців тому ситуація була кардинально іншою.

Місцевих сепаратистів дуже мало залишилося, в основному зараз воюють професійні російські найманці та громадяни інших держав, які працюють за великі гроші. Російська техніка та зброя постійно «підтягується», її там безліч. Думаю, ми маємо готуватися до гіршого сценарію.

624lFi0V-ik

 Про віру в Бога та прикмети

Важко на серці і на душі, коли гинуть побратими, які воювали з тобою пліч-о-пліч. Дуже запам’яталося, як померли восьмеро молодих хлопців, так звані, «ополченці» підбили БТР, в якому вони знаходились, лише двоє живі, але в тяжкому стані потрапили до госпіталю.

Хлопці вже втомилися, скучили за рідними, але всі тримаються, як справжні чоловіки, не скиглять і про свої почуття вголос не говорять. Постійно носимо з собою листи та малюнки від дітей, вони ніби захищають нас. Називаємо свої бойові машини та зброю жіночими іменами. Мою гвинтівку звати Ксюша, таке ім’я у моєї коханої дівчини. Ніколи не говоримо «останній», вживаємо лише слово «крайній».

Багато хто вірує в Бога, я теж глибоко віруюча людина. На моєму бронежилеті написана молитва. В нашій бригаді служить пастор. На молитви часу немає, але іноді, коли випадає вільна хвилина, пастор нам читає Біблію. Віра, за моїм переконанням, повинна бути в душі і серці, а не на показ.

IMG_0491

 На війні немає романтики, як у кіно

Тільки там, на війні, зрозумів, що все зовсім не так романтично, як показують у художніх фільмах: під час бою, коли страшно, солдат плаче, цілує хрестик – такого нема.

Ніколи думати про страх, тугу за рідними. Частенько потрапляємо під обстріли з російського боку. Не раз доводилося рити окопи та бліндажі і рятуватися там. В туалет ходимо лише по троє, молимося на ходу, їмо часто сухпайки, бо багаття розводити небезпечно, ворог помітить місце дислокації. За час війни вже майже поріднилися з хлопцями, воюють у нас не лише українці, а й громадяни Російської Федерації, кримчани. Ті, хто з Криму, говорять: «У мене одна  дорога, разом з вами до Перемоги».

Завдання перед нашим десантно-штурмовим батальйоном із 79-ої аеромобільної бригади складні, ми не стоїмо на блокпостах. Кожен займається свою справою.

Усвідомив, що ця військова «романтика» не для мене. Дуже хочеться, щоб все це закінчилося якнайшвидше.

Знаю точно, що у мирному житті більше ніколи не візьму до рук зброю. Справжні патріоти – у бліндажах та окопах Коли приїжджаю в рідне місто, дуже дивують мої ровесники. Більшість з них стверджують, що люблять свою Батьківщину, ходять у вишиванках, на кожному розі волають про патріотизм. Готові захищати свої родини, але колись, потім, наприклад, коли ворог буде вже в Пологах. Як вони будуть боронитися від ворога, на порозі своєї квартири? Ні, цю нечисть потрібно зупинити вже там, у Донецьку, Луганську. На мою думку, справжні патріоти вже давно в окопах та бліндажах, одягнуті в бронежилети, а не вишиванки.

 Армія забезпечена найнеобхіднішим

Хочу сказати спасибі усім волонтерам, які невтомно допомагають українським військовим. Держава забезпечує нашу армію, але цього недостатньо. Мені, наприклад, видали лише комплект військової форми, черевики та гвинтівку. Бронежилет, каску дали вже волонтери. Медикаменти та їжа – теж за їхній рахунок.

Висловлюю вдячність начальнику пологівського вагонного депо Ігорю Борисовичу Тоцькому матеріальну допомогу.

А взагалі українці дуже підтримують нас не лише матеріально, а й морально, просто вражає скільки листів від дітей, скільки добрих слів від простих людей!

Шановні земляки, гуртуйтеся, пам’ятайте, що ми є, тримайте за українських солдатів кулаки та моліться. А ми вас не підведемо, до останнього будемо боронити рідний край.

 Слухала і записувала І.ЛІСОВА.

Фото М.ДРЮЧЕНКА та  з особистого архіву І.ЧАЙКИ.

Тріумф Валерії Дібровської

19 листопадаа 2014 | Культура, Наші люди, Новини, Суспільство | 101 | 2

Пологівці – талановиті люди. У цьому вже не раз переконувалися, коли чули про перемоги наших зірочок у всіляких конкурсах. Звісно, у такі миті відчуваєш гордість і радість за своїх земляків, які досягають висот на пісенному чи танцювальному олімпі. А вони дарують нам все нові і нові перемоги.

Тільки пораділи за пологівців, які, можна сказати, за одні вихідні (7-8 листопада) зібрали мегаколекцію нагород під час участі у фестивалі народного мистецтва «Вольниця», який проходив у м.Гуляйполі, та фіналі обласного молодіжного конкурсу естрадного мистецтва «Зорепад», який відбувся у Запоріжжі. Аж тут ще одна дуже радісна новина надійшла до нас. Солістка зразкового аматорського колективу «Овація» Пологівської школи мистецтв Валерія Дібровська посіла третє місце у ІV Всеукраїнському фестивалі-конкурсі народної хореографії імені Павла Вірського у категорії «Малі форми».

IMG_6165

Треба одразу сказати, що таких висот пологівці ще не досягали. Конкурс хореографії Павла Вірського по праву вважається найпрестижнішим в Україні. До фіналу в ньому зазвичай доходять імениті колективи з дуже високою майстерністю, керівниками яких є переважно заслужені діячі культури. А Валерія Дібровська та викладачі дитячої школи мистецтв Інна Ходус і Христина Буренко, які готували її до виступу, довели, що пологівці легко можуть підкорити і київську сцену, і членів журі, серед яких заслужені артисти України.

– Ми і не сподівалися на такий успіх. Чесно кажучи, пройти перший відбірковий тур фестивалю – це вже досягнення. За словами народного артиста України, художнього керівника Національного заслуженого академічного ансамблю танцю ім.П.Вірського, голови Всеукраїнської хореографічної спілки Мирослава Вантуха, по всій країні у першому турі беруть участь до 1500 колективів, у другий потрапляють лише 600, а до фіналу відбирають до 90. Серед такої кількості учасників не загубитися, пройти до фіналу, мати змогу виступати в Національній музичній Академії України імені П.Чайковського та ще й стати переможцем – це справді досягнення. У Київ з усієї області запросили лише три колективи, – розповіла керівник «Овації» Інна Ходус.

Два дні танцювальних змагань минули швидко. Валерія представила, як і всі учасники, два номери: російський стилізований танок «Варенька» та український народний танок «Веселий бубон». На третій день в Національній опері України відбувся гала-концерт фестивалю. Наші дівчата пішли туди з цікавості, адже виступали кращі з кращих, переможці минулих років. Професійний рівень виступаючих вражав. А потім нагороджували переможців. Здивуванню і радості пологівчанок не було меж, коли їх викликали на сцену для нагородження.

– З’явився стимул працювати більше, краще. Виступи інших колективів надихнули на плідну роботу, тож будемо старатися. Цей фестиваль подарував безліч позитивних емоцій, – поділилися враженнями Валерія Дібровська та її керівник Інна Ходус.

Хто знає, можливо, сьогодні ми розповідаємо про майбутню знаменитість. Валерія ще школярка, але вже мріє пов’язати свою долю саме з творчістю, от тільки ще не визначилася, з якою саме, адже і співає, і танцює, і на фортепіано грає. Має вже досить пристойну колекцію нагород. Диву даєшся, як це все можна встигати? Крім того, ще й відмінно вчитися у Вербівській школі. Але без сцени свого життя дівчинка не уявляє.

– Вперше вийшла на сцену в районному Будинку культури в три рочки. Пам’ятаю, що співала українську народну пісню «Ой, на горі два дубки». А взагалі почала співати з бабусею. Вона для мене складала пісеньки, а я виконувала. Тоді почала їздити вчитися грі на фортепіано у школі мистецтв, дізналася, що є тут ще й хореографія. Отак і потрапила сюди. Тепер чотири дні на тиждень після уроків їжджу з Вербового до Поліг. Спочатку йду в РБК на вокал, потім у ДШМ на музику і хореографію, – розповіла Валерія.

Результат таких зусиль – це перемоги, визнання, задоволення від того, що робить юна вербівчаночка. А для нас, глядачів, естетична насолода бачити, як на пологівській сцені народжуються, розвиваються великі таланти. Тож нехай щастить і надалі, ще більших досягнень і перемог! Вітаємо і пишаємося всіма нашими зірочками!

Н.Осипенко.

Фото М.Дрюченка та з архіву І.Ходус.

 

Живе така жінка

19 листопадаа 2014 | Наші люди, Новини | 32 | 0

Колись велике село Басань порожніє на очах. Молодь виїжджає, а в селі залишаються здебільшого ті, чиї молоді літа припали на п’ятдесяті-шістдесяті роки минулого століття. Коли хати зводили толоками, коли на весілля чи проводи в армію сходилось ледь не півсела, а в колгоспі працювали родинами. У ті часи купити хату в Басані було неможливо, то й будувались, “чіплялись”, як не поряд з фермою, так біля тракторної бригади, на горбах, аби було де жити, аби поближче до місця роботи.

IMG_2947 Цикало

Хатина Марії Мефодіївни Бородавки, з якою звела дорожня зустріч, теж стоїть на вершині села, неподалік току агрофірми «Романцови і Ко».

– У цю хату мене привів чоловік, коли ми одружились. А сама я родом з Могучої. Хатка стояла в низині, біля річки. Нас у мами було шестеро дітей, батько загинув на війні, бідували страшенно, але умерти з голоду город не дав, – розповідала жінка.

Все життя Марії Мефодіївни промайнуло в селі, і все життя аж до виходу на пенсію трудилась дояркою. Їй було п’ятнадцять років, коли взяла групу з дванадцяти корів на колгоспній фермі в Могучій. Після заміжжя перебралася до чоловіка в інше господарство і стала працювати поряд з ним. Він – скотарем, а вона, звісне діло, дояркою. Лише з роками з’явились на фермі молокопровід та гноєтранспортер, які полегшили жіночу працю. А змолоду доїла вручну, тричі на день, без вихідних. Вергала поперед себе ящики із силосом, соломою, буряками, аби корівки віддячили молоком. Де тільки й сили бралися? Зараз навіть не дивується, чого ночами крутять руки, ноги. Зате з якою ностальгією згадує, як весело тоді жилось, і з піснею. Пісня була супутницею в усьому: з нею йшли і поверталися з роботи, з нею пололи колгоспні рядки, без неї не обходилися вечорниці. Нині, журиться, люди не співають, чи то розучилися, чи то не до пісень. Бува, що за день і словом не обмовиться, ні з ким. Чоловік п’ять років тому помер, а по-сусідськи – ні справа, ні зліва – нікого. З’їхали жильці, покинули свої хати, руйнуються  вони поволі, навіть небагатий на гумус грунт умить заріс бур’янами. Як підростуть в Марії Мефодіївни курчата, так і починають пропадати, чи то лисиці у зарослі забрідають, чи великі птахи? У цім році знайшла собі ще одну мороку, купила бройлерів. Носила їх, що називається, на руках. Аби мала більше здоров’я, то й корівку, напевне б, тримала, бо ж не звикла сидіти без діла. Якщо й дає собі перепочинок, то хіба що в холоди, коли довкола захурделить, а з настанням тепла у неї море роботи. Треба город садити, забезпечувати себе картоплею, городиною.

Ось так у щоденному клопоті збігають будні Марії Мефодіївни Бородавки. Втім, бувають у жінки й віддушини. Дуже любить читати районну газету «Пологівські вісті». Не чекаючи листоноші, сідає на велосипед і їде на пошту, аби швидше дізнатись, що там пишуть у газеті? Їздить велосипедом і до магазину, і до синів. Їх у неї троє: один живе аж у Херсонській області, двоє інших – у Баса-ні. Та всі троє, як і їхня мати, добрі й роботящі люди, трудяться на рідній землі.

Л.Слабишева.

Фото М.Дрюченка.

Медсестриця-жалібниця

19 листопадаа 2014 | Наші люди, Новини | 22 | 0

На обійстя колишнього сільського фельдшера Галини Петрівни Луценко завітали на прохання її односельців, котрим свого часу вона не раз прийшла на допомогу. А людська пам’ять, бачте, не забуває про добро, вміє бути вдячною.

Отож примостившись на лавці, яку влітку від пекучого сонця ховають розлогі лози старого винограду, ми й гомоніли із жінкою: то зазирали в призабуті літа її молодості, то виринали аж у сьогоденні.

IMG_8789

Родом Галина Петрівна з села Басані, з сім’ї рядових колгоспників, в якій до медицини ніхто не мав ні найменшого відношення. Хоча й не завадило б, адже батько повернувся з війни з болючими ранами і мучився від них до останніх днів свого життя. На вибір дівчини вплинула шкільна медсестра. Вона проводила заняття із санітарії і нерідко розповідала про війну, як виносила з поля бою поранених, рятувала їм життя. Галина Петрівна училась в школі непогано, після її закінчення могла піти в педагогічний чи сільськогосподарський вуз, як більшість, але за прикладом шкільної медсестри стала медиком. Вивчилася в Мелітополі на фельдшера і була направлена на постійну роботу в Григорівську дільничну лікарню Чернігівського району. Аж на початку 60-х в області сталися територіальні зміни. Після приєднання Григорівки до Пологівського району стару лікарню закрили, штат перевели в Семенівську дільничну, а новоутворений Григорівський ФАП очолила Галина Петрівна. В ньому вона працювала 41 рік аж до виходу на пенсію.

– За роки роботи траплялося всього, – розповідала жінка, – адже до районного центру було далеко, машини «Швидкої допомоги» не мали. На виклики людей доводилось бігти і вдень, і вночі. Тільки-но загавкає в дворі собака, вже знала, що це по мене.

На якому виді транспорту тільки не їздила! Одного разу запропонували добиратись верхи на коні, але фельдшер відмовилася, побоялася. А то якось в ожеледицю підкотили до двору на санках, якими на фермах вивозили гній. Щоб не так дурно пахло, присипали щедро зверху сіном. Та більше жінці врізалося в пам’ять, як узимку 1987-го, коли Григорівку завалило снігом, їздила на виклики колгоспним трактором, що нагадував їй військовий БТР, по людських городах. А здебільшого вирушала до сільських дворів велосипедом. Колись село було дуже великим, жило в ньому близько трьох тисяч душ, у місцевій школі, де вчителював її чоловік, навчалося 400 учнів, а дошкільнят налічувалось ще більше, бо кожного року в селі народжувалось по 50 дітей. Галина Петрівна народила двох своїх синів також у Григорівці.

Нікому в селі не відмовляла в допомозі. Скрізь устигала: і на роботі, і вдома, і навіть у колгоспі, бо, як тільки наступала літня пора, на прополку буряків та соняшнику залучали всіх без винятку. Однак, коли в Галини Петрівни підросли діти, в дитсадок їх не взяли. Так розпорядився тодішній голова колгоспу, пояснивши це тим, що їхні батьки не колгоспники. Хоча завідуюча ФАПом медичну допомогу надавала всім, а її чоловік, працюючи вчителем музики, вдень учив дітей, а ввечері керував колгоспним хором, який займав призові місця не тільки в районі. Але, незважаючи ні на які заслуги, дітей Луценків гляділи батьки.

А зараз, журиться жінка, порожніє село, на його окраїнах майже немає хат. Старше покоління відходить у вічність, молодь виїжджає, щоб знайти роботу в місті, а хто залишається, виживає як може. Галині Петрівні дещо легше, вона на заслуженому відпочинку, за 41 рік роботи у сільському ФАПі заслужила у держави невеличку пенсію. Проте вона й не нарікає. Головне, що її старість не самотня. Поряд у двоповерховому красені-будинку живуть її син та невістка, а вони не дають заскніти душею. В них мати й пропадає цілими днями, з ранку й до вечора, лиш увечері йде спати в рідну хату. Як не кликали, як не умовляли перебратися до них назовсім, та вона не погоджується покинути домівку. Навіть запасається на зиму дровами і вугіллям. Не може наважитись полишити на самоті будинок, в якому пройшли її молодість і найкращі подружні  літа.

Л.Слабишева.

Фото М.Дрюченка.

Як в Америці не добре, а вдома найкраще

12 листопадаа 2014 | Наші люди, Новини | 77 | 2

Америка-Кущ

У традиційній рубриці «Наші за кордоном» пропонуємо інтерв’ю з пологівцем Василем Петровичем Кущем, який уже двічі гостював у сина та доньки в Америці.

Познайомилися з чоловіком випадково. Його син часто заходить на сайт «Пологівських вістей», там і побачив батька серед учасників розіграшу призів, який проводила газета. Василь Петрович прийшов до редакції, та й розговорились. Цікаво було все, як живуть за океаном, скільки заробляють, які дороги, почім машини й таке інше.

– Мене там вражало все, – розповідав Василь Петрович, – чистота, порядки, дороги, закони. Я ж там здав ще й на водійське посвідчення, бо з українським міг їздити тільки три місяці. На посвідчення здавав не так, як у нас. Прийшов, про медкомісію ніхто й не спитав. Боявся, що виникнуть проблеми з мовою, англійської не знаю і приблизно. Але на комп’ютері встановили російську – і я одразу ж приступив до тестів.

Американські правила дорожнього руху відрізняться від наших, вони у різних штатах навіть різні. Це й обурювало, що я, досвідчений водій, з 43-річним стажем, який від’їздив багато років далекобійником, на автобусі, «швидкій допомозі», екзамен здав лише з четвертого разу. Але це ще й нормально, московський таксист, з яким познайомився на тестах, отримав посвідчення після восьмої спроби. Водійське посвідчення було мені й за паспорт.

І які ж там дороги?

– Дороги в Америці, мов полірований стіл, їдеш – не шелехнешся. Це тому, що будують їх якісно і весь час за ними доглядають … за кошти водіїв. Наприклад, через каліфорнійський міст протягом доби проїжджає 2 мільйони автомобілів. Кожен з водіїв за проїзд по ньому платить 3 долари. Стоїть біля мосту спеціальний апарат, вносиш гроші, отримуєш чек – і рухаєшся далі.

За порушення правил дорожнього руху платиш значно більше. Поліцейські на перехрестях на стоять, за кущами не ховаються. У різних місцях траси встановлені відеокамери, які фіксують рух авто. Якщо перевищив швидкість, наступного дня прямо за місцем твого проживання принесуть квитанцію із розміром штрафу як мінімум на 120 доларів. Водій напідпитку – це нонсенс. Особливо жорсткі закони на дорогах діють у Штаті Каліфорнія. Там дещо інші і правила руху, тому той, хто переїжджає жити у цей штат, перездає екзамени.

– А якщо порушення допустив поліцейський?

– Він буде покараний як і рядовий громадянин. В Америці закон один для всіх. У Штатах живуть мої свати, вони й розповідали, як одного разу правила руху порушила онука Буша, не зупинилась на сигнал поліцейських. Так невдовзі її оточили поліцейські, з повітря насіли вертольоти, за порушення вона була покарана, здається, позбавленням волі на кілька місяців.

– Кажуть, що українців чи росіян, навіть зовні, можна легко відрізнити від місцевих.

– Наших легко впізнаєш по вишуканому одягу, золотих ланцюжках, розфарбованих обличчях. Американці так не ходять, не надають своєму зовнішньому вигляду такого значення. Вдягуються в те, що простіше, що зручніше.

– Чи позначилась фінансова криза на благополуччі простих американців?

– Останнім часом проблеми з роботою з’явились і там. Позначилась на цьому не тільки криза. Кілька років тому у Мексиці згоріли кавові плантації, і велика кількість безробітних мексиканців ринула в Америку. Якщо традиційно в країні за годину роботи платять 8-10 доларів, то мексиканці збили цю таксу до 3 доларів.

город

– Ви говорите з таким знанням справи, як наче підробляли…

– Було діло. У Штаті Вашингтона я і в сина гостював, і підробляв трохи. Влаштуватись на

роботу допомогла сваха, вона з чоловіком переїхала до дітей в Америку і працювала в комунальній службі на правах старшої. Завдяки їй працював і газозварником, і водопровідником, і водієм. За годину роботи отримував по 10 доларів, старався робити все якісно і добросовісно, щоб від моїх послуг не відмовились.

Обслуговував 42 квартири, які розміщені в невеличких двоповерхових будинках. Але будинки  там не такі, які звикли ми бачити в себе, з цегли чи бетонних панелей, а переважно з пластика і дерев’яних перегородок. Адже клімат у Штаті Вашингтона, де живе син, теплий, нижче +20 температури не буває, навіть у лютому цвітуть троянди. Бува, показують по телевізору, що в сильні буревії будинки враз здуває, але їх швидко відбудовують за рахунок страховок. В Америці живуть переважно за рахунок страховок і кредитів. Це в нас вони під 50 процентів, а там незначні. І син, і донька свої будинки брали у кредит. Сину дім обійшовся в 180 тисяч доларів.

Я коли гостював в Америці довго не міг звикнути до того, що 1 долар – це долар, а не кілька гривень. Перш, ніж щось  купити, перемножував ціни на курс гривні. Якщо сума виходила кругленька, клав товар назад. Але цим перехворів не тільки я, а кожен, хто хоч раз побував за кордоном.

– Були в американських ресторанах?

– Сваха водила в китайський ресторан, там на 7 доларів можна набрати, що хочеш, і сидіти їсти, хоч цілий день. Ну, думаєш, зараз на халяву як наїмся і береш усе, що очі бачать. А насправді, якщо в тарілці повно, багато не з’їси.

Звернув увагу, що ціни в Америці плаваючі. Наприклад, вранці на базарі, доки товар свіжий, не обвітрений, він дорожчий, а ближче до обіду значно дешевше. Точно так і в магазинах, в супермаркетах.

До речі, в супермаркетах продавці на касах не сидять, а стоять. Дуже чемні й уважні. Ми коли скупляємось в «АТБ», у нас завжди питають, чи потрібен пакет? Там він входить у вартість товару, то ніхто й не питає: потрібен чи ні. Товар запаковують і, якщо треба, можуть віднести до машини.

– Були на американському уїк-енді?

– Так, відпочивав з ріднею біля озера. Там стоять гральні автомати та каруселі для дітей, для дорослих – вудочки для ловлі риби, мангали, човни для катання по озеру. Люди культурно відпочивають. Ніхто не залишає після себе гори сміття.

– Вдалося побачити Америку?

– Я був у Штаті Вашингтона, де живе син, у Штаті Каліфорнія в дочки, 2 тисячі кілометрів на північ країни. Та й так попоїздив. Мій сват далекобійник, запропонував скласти ком-

панію, і я 19 діб пробув з ним у дорозі. Втоми зовсім не відчув. Кабіна така, що по ній можна пройтися, є столик для їжі, холодильник, кілька місць для спання. Сидиш, п’єш гарячу каву, дорога під колесами гладенька, що напій в чашці не розхлюпаєш,  відпочиваєш, а за вікном пропливають краєвиди Америки. Коли пив каву, сват пригостив  цукеркою, я зняв обгортку і хотів викинути у вікно. Він мене схопив за руку і питає:

– Там іззаду машина йде?

– Йде, –  кажу.

– Зараз цей водій спиниться біля обгортки, викличе поліцейського, той забере у тебе документи, дасть сумку, палицю, якою наколюють папірці – і пройдеш з ними 100 кілометрів.

Я півроку пробув в Америці, звик до порядку. Повернувся в Пологи, проходжу повз «Лакомку», а в цей момент з неї виходять батько і син, зняли з морозива обгортки – і кинули під ноги. Провів з ними бесіду, бачу, чоловіку стало соромно – підняв обгортку і вкинув в урну.

У нас, правда, й урн до пуття немає, і світло включають тоді, коли люди з роботи повернуться. А Америка вся горить вогнями, там і вночі від вогнів, як у день, але там багато електроенергії виробляють вітряки. Я коли пролітав через океан, через маленький острів, бачив вітряки. В Америці заохочують людей до цього, а в нас чомусь штрафують.

– Це правла, що американці не готують їжу вдома?

– Якщо й готують, то дуже мало. У синовій сім’ї цим не займаються.

А дочка, хоч давно вже там живе, але все одно готує. Я коли був у неї, посадила на яйця квочку, щоб були свої курчата. Вирощує свої овочі і попросила зробити їй теплицю. Я замовив необхідне в магазині, мені привезли все від цвяха до труби. Точно так зводять і будинки, привозять необхідні будматеріали – і за кілька днів будинок вже стоїть.

– Ну, а за скільки в Америці можна купити іномарку?

– Бевушну за 300-500 доларів. У тому штаті, де я жив, є, так звана джанка, де на площі довжиною в 3-4 кілометри стоять бевушні та після ДТП машини. Сват, коли віз мене туди, порадив узяти валідол. Тільки тоді, коли приїхали на місце, зрозумів, чому він так сказав. Там скільки було нових машин з незначною вм’ятиною чи подряпиною всього по 600 доларів, що я божеволів. Таку б машину привезти в Україну, та дуже дорогий перевіз.

– Скучали в Америці за Україною?

– Ми з дружиною виїжджали до дітей назавжди. Продали навіть дім. Але більше, ніж півроку, не витримав. Коли бачив, як летять літаки через океан, душу розривало і тягло додому. Дружина залишилася в Америці, а я повернувся додому, купив невеличкий будинок і живу. Тут усе рідне, тут я вдома, а там у чужому краю, хоча поряд діти та онуки, я ніхто.

Л.Слабишева.